Звістка про загибель сина прийшла з запізненням, як і всі його рідкісні новини.

Повідомлення про загибель сина надійшло із запізненням. Втім, як і всі ті рідкісні звістки, які він іноді надсилав батькам. На момент приїзду Федора Васильовича та Клавдії Наумівни, чоловіка вже поховали поруч із дружиною Каріною, з якою він і загинув у ДТП.

— Дівчинку заберете? — огрядна тітка Карини, яка й сповістила сумну новину, витягла звідкись з-за спини маленьку біловолосу дівчинку. — Мені вона не потрібна. У мене своїх дітей повна хата. Була б ще з нашої крові, а то… Непойми чия! Карина десь її привела. Ось ваш і взяв її, на біду! Тітка очікувально дивилася на подружжя. Клавдія стояла, стиснувши губи. Дівчинка дійсно вирізнялась поміж них. Білі, як сніг, волосся заплетене в тоненьку косичку, білі брови та вії, прозора бліда шкіра і несподівано яскраві блакитні очі.

“Альбіноска!” — подумала Клавдія з неприязню. “І що мій синочок думав, коли цю дивну дівицю в дружини брав?” Вона вже хотіла сказати тій товстій тітці, що й їм дівчинка теж не потрібна, як Федір, який досі мовчав, сказав рішучим тоном:

— Звісно, заберемо! Навіщо дитині по притулках тинятися? Хоч чай не бідні — виростимо не гірше за інших! — і, кинувши на Клавдію суворий погляд, взяв дівчинку за руку і повів до машини. Жінка, швидко попрощавшись, пішла за чоловіком.

— Як тебе звати, Снігуронько? — лагідно звернувся Федір до дівчинки.

— Катя, — голос дитини був мов дзвіночок.

— А мене Федір Васильович, але можеш звати мене просто дід. А це Клавдія Наумівна, моя дружина, — Федір запитально подивився на свою дружину, але та тільки стиснула губи.

Згодом Клавдія змирилася з присутністю в будинку нового члена родини, але полюбити дівчинку так і не змогла. Відчуваючи її неприязнь, Катя теж не прагнула до жінки, хоча і беззаперечно виконувала все, що та їй веліла робити по господарству. Сам же Федір, навпаки, полюбив дівчинку і намагався кожну вільну хвилину проводити з нею. Літом водив у ліс і на риболовлю, взимку разом будували гірку і чистили сніг у дворі. Не було жодного дня, щоб Федір не приніс своїй Снігуроньці якусь ласощ. Дівчинка відповідала йому взаємністю: зустрічала з роботи, допомагала знімати важкі чоботи, розминала втомлені плечі після тяжкого робочого дня і завжди була готова на все заради улюбленого діда. Біда, як завжди, прийшла несподівано. Необережний робітник при розвантаженні впустив на Федора колоду. Ніколи не хворівши, він опинився на лікарняному ліжку. Клавдія з Катею не відходили від його постелі. Несподіване горе їх зблизило. Через кілька днів Федора не стало. Клавдія ходила, немов тінь, не помічаючи нічого і нікого навколо. Присутність Катерини знову почало її дратувати. Дівчинка це відчувала і намагалася не попадатися Клавдії на очі. Спочатку жінка хотіла віддати дівчинку в інтернат, але вчасно зрозуміла, що одній у порожньому домі буде нестерпно, і передумала. Хоч якась жива, навіть якщо і небажана, душа поряд буде. Так пройшло два місяці. Настала зима. Пролетіли новорічні свята, які Клавдія, немов, не помітила. Вона не поставила ялинку і не купила подарунків для Каті. Не спекла пирогів, як зазвичай робила при Федорі. Телевізор у новорічну ніч мовчав. Клавдія думала, що дівчинка щось попросить, але та мовчки лягла спати. На Водохреща жінка вирішила піти до церкви, набрати святої води. На вулиці стояв такий мороз, що навіть у валянках мерзли ноги.

“І чого я поперлася в таку холоднечу? — бідкалася Клавдія. — Відправила б Катю! Вона ж молодша!”

Замислившись, жінка не помітила льодової смужки на стежці і, ковзнувши, з усієї сили впала в замет. Приземлення було м’яким, але холодним. Свята вода з відра, яке вилетіло з рук, вся до краплі пролилася на Клавдію.

— Та що ж це за покарання таке? — у відчаї вигукнула жінка. Зла і мокра вона прийшла додому. Насваривши Катерину, пішла до себе в кімнату перевдягатися. Вночі у Клавдії піднялася температура, а вранці почався такий кашель, що можна було задихнутися. Закутавшись у ковдри і задихаючись від кашлю, Клавдія намагалася покликати Катерину. Але не тут-то було. Горло видавало лише хрипкі нечленороздільні звуки. Відчаївшись, Клавдія відкинулася на подушки. Дівчинка не допоможе їй, пам’ятаючи про її неприязнь. Клавдія чула, як Катерина ходила по дому. Ось грюкнули двері і все стихло.

“Пішла гуляти! — подумала жінка. — Їй до мене байдуже. Як і мені до неї весь цей час!”

Вхідні двері знову грюкнули. Незабаром жінка почула, як загуділа піч і засвистів чайник. Двері в її кімнату відчинилися, і Катерина ввійшла з чашкою в руках.

— Клавдіє Наумівно, я тут чай вам зробила, на травах, попийте. А я поки за фельдшером збігаю! — вона поставила на тумбочку димлячу чашку і, поправивши подушки, вийшла.

Клавдія зробила великий ковток. По тілу розлилося тепло. Незабаром двері в кімнату знову відчинилися, і разом з Катериною увійшов сільський фельдшер.

— Що ж ти така необережна, Наумівно? — заперечливо похитала фельдшерка головою. — Ось виписую тобі ліки. Катерино, сходи до аптеки. Гроші є?

Клавдія кивнула, вказуючи рукою на тумбочку. Наступні дні Клавдія пам’ятала туманно. Час від часу перед нею з’являлося лице Катерини, яка поїла її чимось гірким, клала на лоб мокрий рушник, змінювала одяг. Час від часу їй виділилися сторонні голоси і холод металу на грудях.

Клавдія прокинулася від яскравого сонця. У тілі була така легкість, що хотілося вскочити і забігати, як у дитинстві. У домі стояла тиша, лише з печки доносився тріск дров. Поруч на тумбочці стояла чашка з холодним чаєм і мисочка з рушником. Відчувши вагу на ногах, Клавдія перевела погляд. Біля ліжка сиділа Катерина, поклавши голову їй на ноги і, схоже, спала. Обережно, щоб не розбудити дівчину, Клавдія встала і пішла на кухню. Там вона швидко замісила тісто і почала пекти млинці.

— Клавдіє Наумівно! Ну навіщо ви встали? — в кухні стояла стурбована Катерина.

— Бо я повністю одужала і хочу подякувати тобі за турботу!

— Але ж…

— Жодних але! Сідай! Будемо чай пити! — весело перервала Клавдія, ставлячи на стіл тарілку з горою рум’яних млинців.

Катерина слухняно сіла. — Пробач мене, Катюша! За все пробач! Дурна я стара! Таке скарб під носом не помітила!

— Ну що ви, Клавдіє Наумівно, — усміхнулася дівчинка.

— Якщо я ще на це заслуговую, можеш звати мене бабусею, — Клавдія поклала свою руку на руку дівчинці, — ну а якщо ні, то я не ображусь…

— Ну що ви, бабусю! — не стримуючи сліз, дівчинка і жінка обійнялися.

— Бабусю! А давай посадимо ще баклажани! Я жодного разу їх не їла! — Катерина вказала на пакетик з фіолетовими плодами.

— Звісно, моя господарочко! — усміхнулася Клавдія, обіймаючи дівчинку і звертаючись до продавця. — Нам ще один пакетик оцих насіння!

— Яка у вас внучка господарська! — заусміхалася продавчиня. — Ось бабусі радість!

— І радість, і щастя! — відповіла Клавдія, забираючи покупку. — Ходімо, Катюшка! Нам ще новинки до весни купувати…