З життя
Старенька жінка чекала в коридорі поліклініки.
У коридорі жіночої поліклініки на лавці сиділа літня жінка. Поруч із нею була худорлява дівчинка, десь років п’ятнадцяти, в короткій спідниці, з-під якої виглядали гострі колінця. Бабуся привела онуку на аборт.
Бабуся весь час важко зітхала. Онука з переляканим поглядом озиралася навколо. Поруч із нею стояла сумка. Підійшла дівчина, років тридцяти, і сіла поруч.
— Ви сюди?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але там знеболять. Головне, що швидко, хвилин п’ять, якщо строк малий. Так кажуть, я перший раз тут. Я і сама боюся, якщо чесно. Хоча розумію, адже дитина ні в чому не винна…
— Господи, як воно вийшло… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі вчиться, а хлопець її обдурив, покинув. А вона вагітна. Він знати нічого не хоче про дитину. А що нам робити? Їй ж школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я сама її ростила… Ох, біда яка…
— Ба, ну вистачить тобі, не розбивай мені серце, і так важко… Он дівчина сказала ж, що не буде боляче, раз — і все…
— Ох, онучко, там же дитинка у тебе, жива, а ти раз — і все… Дитя ні в чому не винне, правильно дівчина сказала. Знаєш що, вставай, пішли, нічого, виростимо. У війну он родили, і нічого. Справимося. І Петрик твій не потрібен, “батьком” називається… Вставай, бери сумку, пішли додому, нічого нам тут робити.
Дівчинка ніби цього і чекала. Ухопила сумку і пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Дівчина, яка сиділа на лавці, усміхнулася, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє…
Двадцять років потому
— Мамо, я його кохаю, у нас все серйозно, повір! Діма гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчите універ, а там видно буде!
— Мамо, нам вже по 20 років, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Пообідаємо в ресторані з батьками Діми і його бабусею та й все, з друзями ми самі потім відзначимо. Діма дуже любить бабусю, вона його виростила.
— Ох, Машка, ну чого не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як-ніяк…
— Запроси їх у гості, мамо…
— Вітаю, заходьте! Я Машина мама, Юлія. Сідайте до столу…
Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здалося, що вона її десь вже бачила. Мама Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що вона народила його у 16 років, від однокласника, який спершу відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися з Анею, щоб не сісти у в’язницю. На папері тільки вони чоловік і дружина були, не жили разом, а згодом і розлучилися.
— Ви знаєте, Юлю, соромно зізнатися, але ми ж хотіли спершу позбутися Дімочки… Анька бо ще школярка була, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати померла молодою, а батько у в’язниці загинув. Я її одна ростила. І тут на тобі, знову вагітність… Ну куди народжувати, кому?
Коли прийшли вже в лікарню, чекали на чергу на процедуру цю, дівчина одна підійшла. Теж на аборт. Каже, діти не винні ні в чому, і мене ніби хтось по голові вдарив, хіба ж можна дитину вбивати невинного… Це був знак згори, щоб зупинилися, і Дімку зберегли.
Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила 9 класів, а більше нам і не потрібно було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Аня ходила в училище, вивчилася на кондитера. Петро, батько Дімкин, ніяк не допомагав, і його батьки теж.
Нічого, впоралися. Анька потім вийшла заміж за добру людину, доньку ще народила. Пече тепер торти на замовлення і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма з Машею одружаться, у них є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переберуся. Ось така історія у нас.
Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм вона наважилася залишити дитину, свою улюблену Машку…
Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх у різні сторони, і коли вони знову зустрілися, то він був вже одружений. Тільки один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.
Сім’ю йому вона руйнувати не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.
Наважуючись на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони впораються, то вона й поготів. Вона вирішила, що це знак згори.
Юля пішла з лікарні, вслід за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донька, найулюбленіша людина на Землі.
І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло і не бути, планують одружуватися. Це хіба не знак долі?
Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини, і з жахом думають, що її могло і не бути…
Багато різного в житті трапляється, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже інколи 5 хвилин вирішують багато…
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...
After Turning Seventy, She Was Forgotten—Not Even Her Son or Daughter Remembered Her Birthday, But When Her Son Betrayed Her and Sold Her Home, an Unexpected Reunion with Her Estranged Daughter Changed Everything
After turning seventy, she found herself unwanted by anyone not even her own son or daughter remembered her birthday. Margaret...
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...