Старенька жінка чекала в коридорі поліклініки.

У коридорі жіночої поліклініки на лавці сиділа літня жінка. Поруч із нею була худорлява дівчинка, десь років п’ятнадцяти, в короткій спідниці, з-під якої виглядали гострі колінця. Бабуся привела онуку на аборт.

Бабуся весь час важко зітхала. Онука з переляканим поглядом озиралася навколо. Поруч із нею стояла сумка. Підійшла дівчина, років тридцяти, і сіла поруч.

— Ви сюди?

— Так… А скажіть, це не боляче?

— Неприємно, звісно, але там знеболять. Головне, що швидко, хвилин п’ять, якщо строк малий. Так кажуть, я перший раз тут. Я і сама боюся, якщо чесно. Хоча розумію, адже дитина ні в чому не винна…

— Господи, як воно вийшло… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі вчиться, а хлопець її обдурив, покинув. А вона вагітна. Він знати нічого не хоче про дитину. А що нам робити? Їй ж школу треба закінчити… Батьків у неї немає, я сама її ростила… Ох, біда яка…

— Ба, ну вистачить тобі, не розбивай мені серце, і так важко… Он дівчина сказала ж, що не буде боляче, раз — і все…

— Ох, онучко, там же дитинка у тебе, жива, а ти раз — і все… Дитя ні в чому не винне, правильно дівчина сказала. Знаєш що, вставай, пішли, нічого, виростимо. У війну он родили, і нічого. Справимося. І Петрик твій не потрібен, “батьком” називається… Вставай, бери сумку, пішли додому, нічого нам тут робити.

Дівчинка ніби цього і чекала. Ухопила сумку і пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Дівчина, яка сиділа на лавці, усміхнулася, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє…

Двадцять років потому

— Мамо, я його кохаю, у нас все серйозно, повір! Діма гарний хлопець, у нього велике майбутнє!

— Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчите універ, а там видно буде!

— Мамо, нам вже по 20 років, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Пообідаємо в ресторані з батьками Діми і його бабусею та й все, з друзями ми самі потім відзначимо. Діма дуже любить бабусю, вона його виростила.

— Ох, Машка, ну чого не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як-ніяк…

— Запроси їх у гості, мамо…

— Вітаю, заходьте! Я Машина мама, Юлія. Сідайте до столу…

Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здалося, що вона її десь вже бачила. Мама Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що вона народила його у 16 років, від однокласника, який спершу відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися з Анею, щоб не сісти у в’язницю. На папері тільки вони чоловік і дружина були, не жили разом, а згодом і розлучилися.

— Ви знаєте, Юлю, соромно зізнатися, але ми ж хотіли спершу позбутися Дімочки… Анька бо ще школярка була, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати померла молодою, а батько у в’язниці загинув. Я її одна ростила. І тут на тобі, знову вагітність… Ну куди народжувати, кому?

Коли прийшли вже в лікарню, чекали на чергу на процедуру цю, дівчина одна підійшла. Теж на аборт. Каже, діти не винні ні в чому, і мене ніби хтось по голові вдарив, хіба ж можна дитину вбивати невинного… Це був знак згори, щоб зупинилися, і Дімку зберегли.

Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила 9 класів, а більше нам і не потрібно було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Аня ходила в училище, вивчилася на кондитера. Петро, батько Дімкин, ніяк не допомагав, і його батьки теж.

Нічого, впоралися. Анька потім вийшла заміж за добру людину, доньку ще народила. Пече тепер торти на замовлення і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма з Машею одружаться, у них є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переберуся. Ось така історія у нас.

Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм вона наважилася залишити дитину, свою улюблену Машку…

Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх у різні сторони, і коли вони знову зустрілися, то він був вже одружений. Тільки один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Сім’ю йому вона руйнувати не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Наважуючись на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони впораються, то вона й поготів. Вона вирішила, що це знак згори.

Юля пішла з лікарні, вслід за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донька, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло і не бути, планують одружуватися. Це хіба не знак долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини, і з жахом думають, що її могло і не бути…

Багато різного в житті трапляється, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже інколи 5 хвилин вирішують багато…