Рученя крізь сітку тягнеться до стиглої полуниці, поки я роблю вигляд, що не помічаю, прополюючи цибулю.

В отвір металевої огорожі просовується тоненька ручка та тягнеться до стиглої полуниці. Я роблю вигляд, що не бачу, продовжуючи полоти цибулю.
— Добрий день, тітко Оксано, — дзвінко вітається Лесько.
— Привіт, сонечко, — усміхаюся я. — Іди сюди, допоможеш мені полуницю збирати.
Паркан похилився, я легко піднімаю нижню частину, і до мене в гості приходить Ангел — так я називаю Леська. Слідом за Леськом, пухкаючи і зітхаючи, пролазить велика собака Вірний, він майже вдвічі більший за свого хазяїна. Ставлю в центрі грядки велику миску. Лесько збирає найбільші та найбільш стиглі ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, ніби крила, лопатки. Тому і зветься Ангелом. Йому 5 років. Допитливий, добрий.
— Лесь, а чого мама зранку сварилась?
— Та хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу пролив, — відповідає Лесько. — Хотів для Вірного будку пофарбувати і випадково банку впустив.
— Ну, це не біда. Зараз ми з тобою чай поп’ємо і купимо іншу фарбу.
Мій маленький Ангел без нагадувань миє руки і сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З запропонованих страв обирає полуницю з молоком і ще теплу булочку. Булочка з цукровою пудрою, і над верхньою губою у Леська білі солодкі вуса. На килимку біля порогу лежить Вірний. Він тут не вперше, правила знає і терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Вірний жалісно дивиться на одинокий сирничок, потім із розчаруванням на нас із Леськом, ніби питаючи: це все!? Я розраховував на більше… Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим сусідом миску з супом. Вірний нас прощає і, не поспішаючи, береться за частування.
Через годину втрьох повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою і зеленою. Небо синє, сонце високо, спекотно. Захожу додому переодягтися, збираю в пакет залишену полуницю і булочки. На ґанку хати Леська сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел дбайливо поправляє хустку на її голові, щоб все було рівно і гарно, заправляє вибившийся локон. Кладу бабусі на коліна чашку з полуницею, знаю — вона її любить.
На відкритій веранді разом з Леськом фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім, з другої банки — будку Вірного. Тепер вона буде зелена. Лесько задоволений, Вірний — байдужий.
З роботи повертається Олена, мама Ангела. Хвалить сина за виконану роботу, запрошує всіх до столу. Лесько бере бабусю за руку і веде до дому. Потім він годує її рисовою кашею, акуратно і терпляче. Чай старенька п’є самостійно, з карамелькою. По дому пересувається сама, знає, де яка дошка скрипне. Олена працює в придорожньому кафе, від дому — два кілометри. Якщо друга зміна, повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока стежу за Леськом, він уплітає кашу обома щоками, заправлену шматочком масла. Випивши кухоль солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Або навпаки: чоловік, але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно одягтися, годує її, носить до дому дрова (по два полінця), воду (маленьким відром). А ще він любить свою собаку і може інколи гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Він може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води піднімаються високо і сяють на сонці.
Олена проводжає мене до воріт. Прошу не кричати на Леська. Він чоловік, не принижуй його. Бережи. Знайди причину, щоб похвалити.
Олена починає жалітися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплату.
Я у відповідь: свій дім, мама жива і поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що є і не дивись на інших.
Олена усміхається і махає на прощання рукою.
Мої заняття з Леськом не проходять марно, у п’ять років він вже вільно читає бабусі «Снігову королеву». А в тихі безвітряні вечори ми вирушаємо з вудками на річку. Сонце, немов стиглий соняшник, неспішно заходить у ліс, залишаючи останні теплі промені. Підсвічені знизу хмари відливають золотом. Все навколо затихає, відпочиває від суєти і звуків. Наше з Леськом спілкування нітрохи не відлякує допитливу рибинку, і незабаром кілька, блискаючи лускою, вже плещуться в банці. Вечеря моєму коту забезпечена…
…Сьогодні до мене прилетів Ангел. Він вже дорослий, йому 42. Шановний лікар, хірург. Кілька разів на рік навідує могилки матері та бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мого дому. Усі звуть його Олексій Миколайович, але я-то знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик з полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щасливо усміхається. П’є чай з теплими булочками, викурює на ґанку сигарету, а прощаючись, обіймає мене обома великими, теплими крилами…