Тонка ручка тягнеться до спілої клубники, поки я роблю вигляд, що прополюю лук.

У шпарину в паркані просовується маленька ручка і тягнеться до стиглої полуниці. Я роблю вигляд, що не помічаю, продовжуючи прополювати цибулю.
— Доброго дня, тітко Оксано, — тоненьким голосом кричить Лесик.
— Привіт, сонечко, — усміхаюсь я. — Іди сюди, допоможеш мені зібрати полуницю.
Паркан провис, я легко піднімаю його нижню частину, і до мене в гості заходить Ангел — так я називаю Лесика. За ним, сапаючи і зітхаючи, протискається велика собака Бровко, він майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посередині грядки велику миску. Лесик збирає найбільші й найстигліші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі, випнута, ніби крила, лопатки. Через це я і називаю його Ангелом. Йому 5 років. Допитливий, добрий.
— Лесику, а чому твоя мама зранку сварилася?
— Та просто вона хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, — відповідає Лесик. — Хотів Бровкові будку пофарбувати і ненароком впустив банку.
— Ну, це не страшно. Зараз ми з тобою чаю поп’ємо та купимо іншу фарбу.
Мій маленький Ангел без нагадувань миє руки та сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. З запропонованих страв вибирає полуницю з молоком та ще теплий рогалик. Рогалик посипаний цукровою пудрою, і над верхньою губою у Лесика білі солодкі вуса. На килимку біля порога лежить Бровко. Він тут не вперше, знає правила дому та терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Бровко із жалем дивиться на самотню сирну оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас із Лесиком, запитуючи поглядом: це все!? Я очікував більшого… Ми сміємося, і я ставлю перед кудлатим сусідом миску з супом. Бровко нас прощає і, не кваплячись, приступає до частування.
Через годину трійко повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою і зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу до хати перевдягтися, збираю в пакет залишки полуниці та рогаликів. На ганку будинку Лесика сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел турботливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно та красиво, заправляє вибивську прядку волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею, знаю — вона її любить.
На відкритій веранді разом з Лесиком фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім, із другої банки — будку Бровка. Тепер вона буде зеленою. Лесик задоволений, Бровко — байдужий.
З роботи повертається Олена, мама Ангела. Хвалить сина за виконану роботу, запрошує всіх до столу. Лесик бере бабусю за руку і веде до дому. Потім він годує її рисовою кашею, акуратно та терпляче. Чай старенька п’є самостійно, з карамеллю. По дому пересувається сама, знає, де яка підлога скрипне. Олена працює у придорожньому кафе, від дому — два кілометри. Якщо друга зміна, повертається пізно. Вся надія на сина.
Краєм ока стежу за Лесиком, він з обох щік уплітає кашу, підсолену шматком масла. Випивши кружку солодкого чаю, іде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи навпаки: чоловік, але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно вдягтися, годує її, носить до хати дрова (по два поліна), воду (маленьким відром). А ще він любить свого собаку та може іноді гірко плакати, коли мати несправедливо накричить. Він може щасливо сміятися, коли купається в річці, і бризки води злітають високо-високо і сяють на сонці.
Олена проводжає мене до воріт. Я прошу не кричати на Лесика. Він чоловік, не принижуй його. Бережи. Шукайте привід, щоб похвалити.
Олена починає скаржитися на тяжке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплату.
Я у відповідь: свій дім, мама жива і поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Умій дорожити тим, що є, і не дивись на інших.
Олена усміхається і махає на прощання рукою.
Мої заняття з Лесиком не проходять даремно, у п’ять років він уже вільно читає бабусі «Снігову королеву». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо із вудками на річку. Сонце — стиглий соняшник, неспішно йде в ліс, відпускаючи останні теплі промені. Підсвічені знизу хмари відливають золотом. Усе навколо завмирає, відпочиває від метушні та звуків. Наше з Лесиком спілкування зовсім не відлякує допитливу рибу, і незабаром кілька штук, сяючи лускою, вже плескають у банці. Вечеря моєму котові забезпечена…
…Сьогодні до мене прилетів Ангел. Він вже дорослий, йому 42. Поважний лікар, хірург. Кілька разів на рік навідує могилки матері та бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить у мій дім. Усі звуть його Олексію Миколайовичу, але я-то знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел. У будь-яку пору року він ставить на стіл корзинку з полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щасливо усміхається. П’є чай із теплими рогаликами, викурює на ґанку цигарку, а прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами…