— Привезли новеньку: брудну й вшиву! Фу!

— Тут привезли новеньку дівчинку… Така замазура! Кажуть ще, що й вошива! Фу! — Олена зморщила ніс, — Де вони тільки таких знаходять, Марія Петрівно?

— Всюди знаходять, Олено… Всі ті, кому свої матусі не потрібні…

— Ну, не знаю… Вони ж такі… Противні, чи що…

— Сама ти противна, Олено! — тітка Маша насупилась, — І взагалі, чого ти в дитячий будинок працювати прийшла? Ти що думала, це тут рай на землі? Це дитячий будинок, Олено! Не клуб ваш і навіть не дискотека! Дитячий будинок! Розумієш?

— Розумію, — Олена надула губи, — І знайте, я тут не з власної волі! Мене на практику відправили, а якщо не пройду, батько допомагати не буде! Так і сказав!

— Ось воно як! — тітка Маша всміхнулась, — То на перевихованні ти, значить… Ну, що ж… Гарної тобі практики, Олено… Але знаєш що… Якщо сюди тебе батько визначив, то будеш мати справу з найбільш запущеними дітьми, а це, скажу тобі, зовсім нелегко!

— З якими такими запущеними? — Олена налякано подивилась на тітку Машу.

— А потім дізнаєшся…

Як і передбачала тітка Маша, Олену визначили в групу новоприбулих і доручили, наскільки можливо, соціалізувати дітей.

Завдання налякало Олену, але вона знала, що відступити не зможе, інакше батько її не похвалить…

Діти в групі були всі як на підбір. Дикі, запущені і нещасні.

Деякі з них і говорити-то добре не вміли, соромились і ховались, але при вигляді їжі перетворювались на маленьких диких і готові були за зайвий шматок хліба порвати одне одного.

Мабуть, це спочатку найбільше лякало Олену, але вона, на свій подив, швидко до цього звикла і більше не дивувалась.

Якщо до того ставлення дітей до їжі Олена змогла звикнути, то до того, що діти були дуже налякані і, очевидно, не раз жорстоко биті, вона звикнути не могла.

Як психолог, вона намагалась розговорити дітей, але це було не так вже й легко.

Всі вони, без винятку, боялись.

Лише з часом, напевно, через тижнів два вони почали потроху відкриватись і розповідати Олені історії з власного життя.

Історії, від яких кров стигла в жилах…

Найбільше Олену зачепила історія шестирічної Поліни.

Дівчинка, як з’ясувалось, зовсім не бачила дитинства.

Ляльок та інші іграшки вона вперше побачила лише в дитячому будинку. Фруктів не знала, як їсти, і зовсім відмовлялася від них, а фломастери Поліна навпаки намагалася скуштувати, а ще у дівчинки було багато шрамів, але звідки вони, Поліна не розповідала, але потроху, з легкістю Олені все ж вдалося розговорити дівчинку.

Виявилось, що всі поранення Поліні наносила рідна мати, причому робила це систематично…

Олена так прониклась історією Поліни, що сама не помітила, як почала з радістю ходити на роботу.

Їй більше не були противні ці діти, навпаки, тепер вона відчувала до них прив’язаність і велике співчуття. Кожного з них їй хотілося обійняти, втішити, показати, що вони потрібні.

Що вони в цьому світі зовсім не зайві… Незабаром стало відомо, що матір Поліни позбавили батьківських прав і дівчинку тепер беруть на усиновлення, і треба сказати, що батьки для дівчинки знайшлися досить швидко.

Олена поспілкувалася з ними, розповіла про Поліну, а головною її рекомендацією стала — любов.

Лише безмежна любов могла розтопити серце цієї маленької дівчинки…

У той день, коли Поліну забрали з дитячого будинку, Олена раптом для себе заплакала.

– Ну-ну! – казала тітка Маша, гладячи Олену по голові, – А ти, дівчинко, все-таки людиною стала! А я думала, дещо тебе не зворушить, а тут бачиш… Маленька кинутка…

А Олена все плакала і ніяк не могла зупинитись. Після практики Олена повернулась до того ж дитячого будинку і цим дуже здивувала як свого батька, так і своїх колег, але їй було все одно.

Вона відчувала, що ця робота — її покликання і, як показало час, так воно і було.

Ще багато разів Олені доводилось слухати страшні історії від дітей, не раз плакати разом з ними, але кожен день, незважаючи на все, вона йшла на роботу.

Йшла, знаючи що знову комусь допоможе, а це було безцінно.

Принаймні для самої Олени…