Свідок часу на лавці в коридорі жіночої клініки.

В коридорі жіночої поліклініки на лавці сиділа літня жінка. Поруч із нею сиділа тендітна дівчинка, років 15-ти, у короткій спідниці, з-під якої виднілися гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт. Бабуся постійно важко зітхала. Онука з наляканим поглядом озиралася довкола. Біля неї стояв пакет. Підійшла жінка, років 30-ти, і сіла поруч.

— Ви в цей кабінет?
— Так… А скажіть, це не боляче?
— Неприємно, звісно, але там знеболять. Головне, що це швидко, хвилин 5 від сили, якщо термін малий. Так кажуть, я тут вперше. І сама боязка, чесно. І розумію, адже дитина ні в чому не винна…
— Господи, як нам не пощастило… Розумієте, це моя онука, в 9 класі навчається, а хлопець її обдурив, покинув… А вона вагітна. Він нічого не хоче знати про дитину. А що нам робити? Їй же треба школу закінчити… Батьків у неї немає, я сама її виростила… Ох, горе ж яке…
— Ба, годі вже, не рви мені серце, і так важко… Ось жінка ж сказала, що не боляче буде, раз, і все…
— Ох, онучко, там же дитя в тебе, живе, а ти — раз і все… Дитя ні в чому не винне, правильно жінка сказала. Знаєш що, вставай, ходімо, нічого, виростимо. У війну народжували, і нічого. Дамо собі раду. А твій Петрик не потрібен, він же батько так званий… Вставай, бери пакет, ходімо додому, нема чого нам тут робити.

Дівчинка ніби того й чекала. Схопила пакет і пішла до виходу, бабуся вийшла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, усміхнулася, дивлячись їм услід, задумавшись про своє…

Двадцять років по тому

— Мамо, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Діма гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Ну яке там майбутнє, якщо поберетеся… Закінчите універ, а там побачимо!
— Мам, нам по 20 років вже, не маленькі. Весілля навчанні не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати грошей, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Повечеряємо в ресторані з батьками Діми і його бабусею і все, з друзями ми самі потім відсвяткуємо. Діма бабусю дуже любить, вона його виростила.
— Ох, Машка, ну що не зробиш ради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, будемо сватами, як-не-як…
— Запроси їх у гості, мам…

— Здравствуйте, заходьте! Я — мамо Маші, Юлія. Сідайте до столу…

Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здавалося, що вона її десь уже бачила. Мама Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові виявилося, що народила його в 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися на Ані, щоб не сісти в тюрму. На папері тільки вони були чоловіком і дружиною, не жили разом, а потім і розлучилися.

— Ви знаєте, Юля, соромно зізнатися, але ми ж хотіли спершу позбутися Дімочки… Анька адже соплячка ще була, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мама померла молодою ще, а батько в тюрмі згинув. Я її одна виховала. І тут в подолі принесла… Ну куди народжувати, кому?

Коли прийшли вже в лікарню, чекали черги на цю процедуру, дівчина одна підійшла. Теж на аборт. Каже, діти ні в чому не винні, і мене ніби по лобі стукнули, невже ж можна дитя вбивати невинне… Це знак згори був, щоб зупинилися, і Діму зберегли.

Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила в школу, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Аня ходила в училище, навчилася на кондитера. Петрик, батько Дімкин, ніяк не допомагав, і його батьки теж. Нічого, впоралися. Аня потім за хорошу людину заміж вийшла, дочку ще народила. Пече тепер торти на замовлення, і непогано заробляє. Ви не хвилюйтеся, якщо Діма з Машею поберуться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переберуся. От така історія у нас.

Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона вирішила залишити дитину, свою улюблену Машку…

Після розмови з бабусею тоді, їй раптово стало спокійно, вона зрозуміла, що повинна народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх у різні сторони, і коли вони знову зустрілися, то він був уже одружений. Тільки один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Сім’ю йому вона розбивати не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Зважившись на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її думку на цю тему. Якщо вже вони впораються, то вона і поготів. Вона вирішила, що це знак згори.

Юля пішла з лікарні, слідом за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донечка, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло не бути, збираються одружитися. Це чи не знак долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді буває достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини, і з жахом думають, що її могло і не бути…

Усяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато що вирішують…