Чарівний ранок: капучино та еклери для чудового настрою

Аня зручно влаштувалася на дивані у кав’ярні й чекала свого замовлення. Вона часто заходила сюди за капучино та еклерами, щоб підняти собі настрій перед робочим днем. За вікном падав сніг. Аня із задоволенням зробила ковток обпалюючої кави. За столиком навпроти сиділи дві дівчини, схоже, подруги.

— Слухай, я днями зустріла дівчину свого колишнього. Ну, чесно, зовсім ніяка! Що ж він у ній знайшов?
— Може, борщі смачні готує? Або в ліжку щось неймовірне? — засміялася подруга.
— Та ну, дивися на її фото в Інстаграмі. Не вдалася в лице.
Дівчата захихотіли, і Аня завмерла на місці. Вона пригадала мамині слова, які підслухала в розмові з батьком у віці семи років. “Анька наша не красуня. Не вдалася в обличчя, хай хоча б справами себе прикрашає”.

Доросла Аня ретельно стежила за зовнішнім виглядом. Але як би не намагалася, все одно відчувала себе недостатньо гарною. Мама часто повторювала: “Головне, моя дівчинко, тримай голову високо. Красою не підкориш, так умом візьмеш. Вчися, старайся, щоб однією не залишитися”.

У школі вона соромилася своєї незграбної зовнішності та хлоп’ячої фігури. В університеті навчилася зі смаком одягатися і фарбуватися. Навіть хлопця знайшла. Але чомусь він дозволяв собі жарти про “плоску фігуру” і “великі стопи”. Аня зрозуміла, що її навряд чи хтось полюбить навіть розумною. Прийняла це й жила далі.

Допивши каву з еклером, вона поспішила на роботу. В обід треба було забігти до подруги, щоб погодувати кота та полити квіти. Алла поїхала на пару тижнів у Туніс, а її чоловік рідко буває вдома. “Якщо випадково перетнуться, він на Аньку навіть не гляне”, — подумала Алла та спокійно вирушила у відпустку.

Вдома у подруги Аня насипала корм сонному Васику, потім взялася за квіти. За стіною грала музика. Дівчина впізнала мелодію і почала підспівувати: “Світить незнайома зірка, знов ми відірвані від дому…” Раптом їй стало так добре в цій квартирі. Від цієї пісні. Серед квітів. Вона відчула себе легкою і повітряною. Не помітила, як почала підтанцьовувати, милуючись квітами та… собою.

Раптом почулися голоси. Аня обернулася й побачила двох чоловіків. Володя! Чоловік Аллочки. Виявляється, не один прийшов. Обидва виглядали здивованими. “Який сором!”, — промайнуло в голові у дівчини.

— Ань, привіт. Це мій друг Костя. Ми зайшли документи забрати. Ти так класно танцювала, що ми не могли відвести очей. Вибач, що перервали.
— Я… мене… Алла попросила.

Аня поспішила до дверей і не помітила кота під ногами. Спіткнулася і незграбно впала на підлогу. В очах потемніло.

Прийшла до тями вже в лікарняній палаті.

— Доброго дня. Як ви? Я Віка, ваша сусідка. У вас невелике струс, але лікар сказав, що все добре. До вас приходив кур’єр і молодий чоловік з квітами, — дівчина привітно усміхалася.

— Дякую, — тільки й змогла сказати Аня.

Потім обережно встала, підійшла до вікна і відкрила пакет. У ньому були фрукти, сік й її улюблені еклери. Схоже, від Алли та її чоловіка.

Вона потяглася до квітів і побачила записку. “Аню, одужуйте. Такій симпатичній дівчині, як ви, не місце в лікарні. Запрошую на виставку квітів. Відповідь ‘ні’ не приймається. Костя”.

Аня занурила обличчя у білі хризантеми, заплющила очі від щастя й побігла обіймати сусідку по палаті…

Краса не обов’язково має бути яскравою і помітною. У кожної дівчини вона своя. Іноді вона тепла і йде зсередини…