На вихідний Варвара вирушила на ринок, щоб купити мамі пуховий платок.

У вихідний день Варвара вирушила на міський базар. Вона хотіла купити мамі в подарунок пухову хустку. Там завжди був великий вибір, а ціни нижчі, ніж у магазинах, де продавали вироби ручної роботи.

Біля самого входу зібралися ромки з хустками в руках, і як тільки побачили Варю, почали пропонувати їй свій товар. Вона розгублено переводила погляд з однієї хустки на іншу, не знаючи, яку обрати, адже всі були красивими і теплими. Хотілося купити одразу кілька, але вартість їх не була низькою, тому треба було вирішити, яку саме придбати.

Поруч опинилася літня ромка з хусткою, яка найбільше сподобалася Варі. Жінка розправила її, струснула, і Варвара одразу уявила, як затишно буде мамі в цій розкішній великій хустці.

Домовилися про ціну, Варя полізла за грошима, простягнула жінці. Та затримала її руку і сказала: — На тебе чекає зустріч із чоловіком, не відмовляйся від нього одразу, це твоя доля. Буде нелегко, але ти будеш із ним щаслива все життя.

Варя недовірливо слухала ромку. Яка зустріч? На горизонті не видно жодного кандидата, та й часу на побачення вона не мала — треба було піклуватися про маму, яка хворіла.

— Все буде саме так, як я сказала, — продовжувала ромка.

Розплатившись, Варя побігла на зупинку, їй ще потрібно було зайти в аптеку за ліками для мами.

Принісши додому подарунок, мати здивувалася: — Скільки ж він коштує? Це так дорого! Знаєш, я завжди мріяла про таку хустку!

Варя була щаслива, і, заварюючи чай на кухні, все думала про слова ромки, адже вони можуть виявитися неправдою.

Наступного тижня Варя з мамою поїхали в поліклініку. Мама ходила з палицею, і Варя завжди супроводжувала її до лікаря.

Біля під’їзду стояла машина, заблокувавши їм шлях. Багажник був відкритий, забитий сумками, мабуть, хтось переїжджав у їхній будинок. Біля машини бігали двоє хлопчаків, років 5 і 7, граючись в доганялки. З під’їзду вийшов чоловік, підійшов до машини і почав вигружати речі з багажника.

Мама Вари привіталася з ним і запитала: — У нашому будинку жити будете? Напевно, на п’ятий поверх, там Петрови недавно квартиру продали, Вам?

Чоловік підтвердив, що так, це він купив квартиру на п’ятому поверсі.

— А ось і мої хлопчаки, — вказав на дітей, — нема їм ладу, — і раптом за спиною прозвучав крик: — А-а-а!

— Що сталося? — чоловік підхопив молодшого на руки, той плакав, на коліні красувалася велика садна.

— Хвороба асфальту, — чоловік озирнувся, — потрібно обробити, а аптечки немає.

— Йдемо до нас, мамо, ти трохи відпочинеш на лавці? — Варя потягла чоловіка за собою.

— Незручно, та й ви кудись зібралися, затримаємо вас.

— Нічого, до лікаря жива черга, часу ще багато, підемо.

Піднімаючись за Варою сходами, чоловік представився: — Мене звати Володимир, а цей бешкетник — Сашко.

Вдома Варя швидко обробила рану, хлопчик стогнав, але більше не кричав.

— А ти молодець, справжній герой! — Варя погладила його по голові, — більше не бігай. Сашко кивнув, що не буде.

Варя помітила, що Володимир спостерігав за тим, як вона поводилася з його сином. Щось у його погляді збентежило Варю.

— Дякую, ми підемо далі розвантажуватися, ще пару поїздок зробити треба, а завтра перевеземо решту.

— Ви так перевозите речі з дітьми? — не втрималася Варя, — а жінка не може з ними побути?

— Немає жінки, — коротко відповів Володимир.

Варю осяяло: — А знаєте що, приводьте вранці хлопчиків до нас, у мене відпустка, я вдома, і мамі буде приємно.

Володимир вагався, але погодився, возити дітей із собою було дуже незручно, та й місця в машині побільшає.

— Дуже вам дякую, годині о десятій підійду?

Так і домовилися. Вранці Володимир привів синів до Вари і поїхав у стару квартиру.

Хлопці гралися, малювали, дивилися мультики і поводилися дуже чемно до повернення батька.

Володимир повернувся близько шостої, закінчивши перевезення. Варя нагодувала всіх вечерею і відпустила додому. Лягаючи спати, вона згадувала погляд Володимира, який викликав у неї мурашки. Значення цього погляду жінки не помиляються.

— Але двоє дітей! — Варя уявляла, як Володимиру важко справлятися з хлопчиками одному.

Вони часто зустрічалися біля під’їзду або на сходах, віталися і розходилися, доки одного разу Володимир не заговорив з Варею.

— Варя, ми з хлопцями хотіли б запросити вас у гості, з мамою, звичайно, як ви на це дивитеся?

— З радістю! — Варя усміхнулася, — до чаю спекти торт?

— О, було б непогано! — Володимир торкнувся її руки, — до сьомої приходьте, ми будемо чекати.

Варя швиденько збігала в магазин, купила хлопцям по іграшці на свій смак і розповіла мамі про запрошення Володимира.

— Ні, Варюша, я не піду, сходи одна, торт будеш пекти?

— Так, зараз займусь!

Увечері вона прийшла до Володимира, вручила подарунки хлопчикам, ті одразу ж взялися грати, а Варя і Володимир розмістилися на кухні.

— Поки що не затишно, — виправдовуючись, сказав Володя, — але нічого, скоро наведу порядок.

Вони пили чай, розмовляючи про багато речей. Володимир розповів, що мама хлопців їздила у відрядження і одного разу просто не повернулася. Знайшла іншого чоловіка, і ось вже кілька років Володимир виховує дітей сам.

— Як вона залишила дітей? — Варя не розуміла. Володимир знизав плечима: — Ось так.

— Варя, ти мені дуже подобаєшся, — несподівано сказав Володя. — Я розумію, чужі діти…

— Це пропозиція? — Варя засміялася, — у вас хороші хлопчаки, а ви мені теж подобаєтесь.

— Тоді давай перейдемо на “ти”, і на вихідні разом сходимо в кіно?

— Добре! — Варя встала, — піду, на добраніч.

Вона розповіла мамі про розмову з Володею, і та відповіла, що Володя — добра людина, але вирішувати повинна сама Варя.

— Я їх усіх люблю.

І ромка виявилася права: Варя зустріла чоловіка, з яким їй було добре і спокійно. Кілька місяців потому вона переїхала до Володимира, вони розписалися, а її мама знайшла одразу двох онуків.