Connect with us

З життя

Маленька дівчинка з великими мріями: історія Ленки-Пачі

Published

on

В класі з нами навчалася дівчинка, Оленка. Всі кликали її Олена-Рибка. Маленька, непоказна, широкогуба, густоброва, кривонога. З неблагополучної родини. Оленка постійно отримувала наганяй від однокласників і від вчителів. Хоча, вчителі її жаліли, а от однокласники – зовсім ні. Одного разу на її шпильці хтось із дівчат побачив вошу – був крик та галас! Хоча цілком можливо, що то була просто мухова какашка.

Загалом, Оленка була таким собі вигнанцем. Класичним. Подейкували, що саме вона була першою, з якою старшокласники набували хлопчачий сексуальний досвід. Відомостей, кмітливості чи сильної натури вона не мала. Тепер я розумію, як важко проявляти характер, коли батьки – алкоголіки, сестра невиліковно хвора і має розумові вади, а на носі старі важкі окуляри на гумці, бо нові, видані шкільним лікарем, носить вічно п’яний батько. На випускний довелося йти в старому і зім’ятому костюмі – мама не подбала, а сама не змогла. Ніхто не дав праску. І нікого немає, щоб забрати тебе зі школи.

Після одинадцятого класу вона зникла. Не була на жодній зустрічі однокласників. Ми про неї швидко забули – ми ж взагалі на рік старші, що нам до якоїсь Оленки справа! Її однокласники постійно про неї згадували. Місцеві всі на очах, а Оленки немає. Казали, що вона поїхала на велику землю, там і залишилася. Мати досі в селі, тихо п’є, батько помер. Де сестра – ніхто не знає. У соцмережах її немає.

Ну, й немає. І, звісно, я про те, як я її зустріла.
– Знаєш, Юля, було важко. Дуже, справжній жах. Їсти нічого було. Мати з села якщо пришле картоплі – так добре. Пішла одразу працювати. Бувало – місяць один чай пила; а попросити не сміла. От якраз коли щойно вийшла на роботу. Працювала вночі, вдень навчалася. З першої зарплати купила собі їжі на цілий місяць і окуляри. Окуляри, уявляєш, мої власні! У мене їх тепер штук сто! А чай досі не п’ю, не можу. Мені здається, що він пахне бідністю.

– Ти ж бачиш сама – проводить руками – непоказна я. Та й одягалася… Я, Юль, труси два роки носила, дві пари. Бо на їжу впритул було. На заліках спочатку в обморок падала. Голодна! – сміється. А потім мене на зупинці чоловік підхопив. От так узяв і підхопив, як бездомну собаку. Пожалів. А я, Юлька, не змогла відмовитися. Я вперше в житті, певно, виспалася.

А наступного ранку пішла. Залишила записку, дякую, мовляв. Все у мене добре. Я ж реально розуміла, що не та я людина. Тоді вважала себе нищою за плінтус. А він мене знайшов. Сварилися ми страшенно – я кричала, щоб не треба мене жаліти, нехай свою жалість куди подальше засуне, я йому не собачка, і не заблудлий кошеня! А він наступного дня мене до РАЦСу відвіз. Сказав, з машини тільки заміж вийдеш.

Сміється знову.

Білоголові малятка в статного чоловіка на руках, дуже схожі на матір. Легенькі, маленькі – пушинки, а не діти. Оленка, обтрушуючи пилинки зі стильної спідниці, обіймає всіх трьох – ну, гуляйте ще, дорогенькі мої, я зовсім скоро прийду!

Ні, Оленка не перетворилася в прекрасного лебедя. Вона має такі ж густі брови, але майстерно підправлені стилістом, такі ж яскраві вивернуті губи без жодної помади, такі ж сірі волоси, підстрижені так, що зачіска – жіночна і грайлива – зовсім не псує обличчя і чудово підходить. Окуляри в тонкій оправі завершували образ.

– Як звати?

Оленка, помовчавши, відповідає:

– Таня і Юленька. Пробач, Юль, ти з Танюшкою до мене ставилися… нормально. Ну, хоча б байдужі були. Тобто… ну ти зрозуміла, так? Я ж ніколи про таке й мріяти не сміла – чоловік, діти… Сестру забрала з інтернату. Мати все намагалася вилікувати, та так і не змогла, вона мене вже й забула. Востаннє навіть не впізнала. А він – кидає погляд в бік пішого чоловіка – навчив мене себе любити. Скільки разів я йому істерики влаштовувала! Скільки разів кричала, навіщо я йому, замазура? Я хоч усе вдома вміла робити, але зовсім нетямуща була. Свекруха мене ледь не в перший день залишила ночувати і жити. Книги мені читала, музику слухати змушувала, спілкувалася зі мною день і ніч. А в перервах навчила мене жонглювати! Вперше побачила – мало зо сміху не померла, настільки несподівано! Апельсинами.

Оленкині очі сяють так, що мої руки покриваються пухирцями. Ах, Оленка, Оленка, як же я за тебе рада! Саме такі картини з життя змушують мене вірити в любов. Просто як виняток…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − п'ятнадцять =

Також цікаво:

З життя11 хвилин ago

Я разорвала отношения с матерью из-за собаки и не жалею.

Сегодня я решила разорвать отношения с матерью из-за собаки. И ни капли не сожалею. Переломный момент наступил не тогда, когда...

З життя13 хвилин ago

Утренние заботы в 5:30

Мамино утро в 5:30 В прошлую субботу мы с мужем Игорем вскочили в полшестого утра, будто по тревоге. А всё...

З життя15 хвилин ago

Он умолял о ребёнке, а сбежал к маме, когда сыну исполнилось три месяца

Меня зовут Анфиса, и до сих пор не могу прийти в себя. Мой муж, тот самый человек, который умолял завести...

З життя19 хвилин ago

«Ты всегда всем недовольна!» — сорвался я, а назавтра она отомстила самым подлым образом

“— Да вам вечно всё не по нраву!” — вырвалось у меня в адрес тёщи. А назавтра она отплатила мне...

З життя27 хвилин ago

Невестка запретила видеться с внуком из-за отказа нянчить её сына

Сегодня запись в дневнике будет тяжёлой. Мне, Василию Петровичу, уже за шестьдесят, а я не могу понять, как так вышло,...

З життя31 хвилина ago

Меня лишили общения с внуком из-за отказа нянчить его непослушного ребёнка

Меня зовут Татьяна Николаевна. Мне шестьдесят четыре года. Всю жизнь я старалась быть хорошей матерью, честным человеком, не лезть в...

З життя34 хвилини ago

Муж заботится обо всех, кроме своей семьи

Меня зовут Тамара, и вот уже семь лет я замужем за Олегом. Мой супруг — человек мастеровитый, с доброй душой...

З життя1 годину ago

Моя сестра считает, что мамина квартира только для неё — прошу вашего совета!

**Дневник. Разделённая семья** В тихом городке под Воронежом, где старые берёзы шепчут о былом, мне в 37 лет приходится переживать...