Connect with us

З життя

Коли мені було 7 років, у нашому великому багатоповерховому будинку оселилася жінка зі своєю старенькою матір’ю.

Published

on

В сім років у нашому величезному багатоповерховому будинку поселилась жінка зі своєю старенькою мамою. Жінку звали Галиною, і вона була німою. Взагалі не говорила. Дорослі казали, що вони згоріли з якоїсь сільської хати. Їм надали крихітну кімнатку в комунальній квартирі, де в інших трьох кімнатах мешкали люди, як зараз кажуть, соціально неблагополучні. У тій квартирі завжди щось святкували, потім сварилися, і все це закінчувалося пиятикою. Всі співчували новоспеченим сусідам, але що тут вдієш?

Галина стала працювати у нас двірником. Ще рано-вранці вона виходила у двір у хустці, зав’язаній низько до очей, у великій, не за розміром, куртці, з мітлою і лопатою (був лютий) та бралася до роботи. До Галини в нас був інший двірник – тітка Клава. Вона була гучна і прискіплива, любила на весь двір обговорити й осудити чуже життя. Найбільше від Клави діставалося нашому тихому і скромному сусідові дядькові Миколі. Микола жив на нашому майданчику, у двокімнатній квартирі. Раніше з ним жила його старенька мама, але потім її не стало, і він жив один. Це був великий, широкоплечий і дуже добрий чоловік. Працював вантажником у магазині. Мабуть, тому, що він великий і сильний та міг піднімати важкі ящики з печивом і яблуками. Він часто пригощав мене цукерками і іноді возив до школи на своїй машині. Власне, Микола жив не сам, а з котом Горобчиком – худим і смугастим, якого прибрав минулого літа. Майже кожного дня дядько Микола лагодив свою стареньку “Таврію”: то його ноги стирчали з-під машини, то його спина височіла над відкритим капотом. Поряд завжди сидів Горобчик і безтурботно оглядав двір. Попри щоденні ремонти машини (а може саме через це?), вона ледь заводилася, кашляючи, чхаючи і випускаючи хмарки диму, а коли, нарешті, виїжджала з двору, було чутно її невдоволене фуркання. Об’єктами невдоволення Клави були всі троє: дядько Микола, що ніяк не міг полагодити свою “стару руїну”, кота Горобчика, “паршивця таке, брудного і блохастого”, і “Таврію”, яка “ця тарадайка отруїла її, Клаву, своїми вихлопами”, й у неї скоро “астма почнеться”. Але тепер у нашому дворі тихо, ніхто не кричить. Бо Клава поїхала няньчити онуків до своєї доньки.

А тоді в лютому були небувалі снігопади. За ніч усі стежки заносило снігом по коліна. А Галина кожного ранку наполегливо і мовчки звільняла стежки від снігових завалів. І лише дядько Микола став їй допомагати. Вони разом чистили наш двір від снігу, а ще з великої снігової гори Микола збудував для нас гірку.

Усе трапилося навесні. Коли тепле березневе сонце почало перетворювати снігові замети в калюжі, і за ніч ці численні водоймища у нашому дворі вкривалися льодом. Галина послизнулася, впала і зламала ногу. Дядько Микола привіз її з лікарні на своїй машині та поніс на третій поверх на руках. А що тут вдієш? Три дні він носив у ту комунальну квартиру пакунки з продуктами, але, побачивши, з якими сусідами там живе Галина зі своєю старенькою мамою, на четвертий день закутав її в ковдру і поніс на руках у свою квартиру. Старенька плентаючись слідувала за Миколою, тримаючись за його рукав.

– І їм спокійніше, і мені не потрібно бігати з торбами на два поверхи. І кімната окрема. Хай живуть, – пояснював дядько Микола цікавим сусідам, – а коли гіпс знімуть, захоче – піде назад. Усі півтора місяці, поки Галина не могла виходити на вулицю, Микола сам чистив двір, бігав у магазин за продуктами і в аптеку “завітамінити Галину”. На початку квітня у мене був день народження, мама спекла великий пиріг з яблуками і запропонувала пригостити сусідів. Я, затиснувши під пахвою ляльку, яку мені придбали того дня, і тримаючи пакунок з пирогом, вирушила до дядька Миколи. Зустріли мене привітно: дядько Микола подарував коробку цукерок, бабуся похвалила мою ляльку, а Галина на швейній машинці пошила для неї два платтячка. Хоч вона і не могла говорити, але дуже ласкаво усміхалася. А ще Галина виявилася дуже вродливою. До цього дня я бачила її тільки в хустці та куртці, а виявилося, що у неї були довгі золотисті коси та красива фігура. Дядько Микола потім розповів мамі, що Галина дуже гарно шиє на старенькій швейній машинці різні речі. Мама принесла їй блакитний шматок тканини, і Галина, знявши з мене мірки, за дві доби пошила дуже красиву сукню. Потім приходили інші сусіди замовляти, у Галини з’явилося більше роботи, але вона була привітною і милою з усіма. Всі були задоволені її роботою, тим більше, що за добре пошиті речі, вона просила невеликі гроші. Коли з Галини зняли гіпс, вона почала виходити на вулицю з паличкою. Був уже початок травня, все навколо зеленіло. Дядько Микола підмітав у дворі стежки, а Галина сиділа на лавці і дивилася на нього.

Наприкінці травня я поверталася зі школи додому і, зайшовши до свого двору, побачила невелику групу людей. Неподалік стояла велика чорна блискуча машина. І тут я почула, як один із сусідів сказав: – Ну, все, Михайле, прощайся зі своєю Галиною. Зараз цей багач відвезе її. Дядько Микола сидів на лавці і курив. І руки у нього, чомусь, тремтіли. Потім з під’їзду вийшов чоловік у красивому костюмі, сів у чорну машину і поїхав. А дядько Микола заплакав.

Мама потім пояснила мені, що до Галини приїжджав дуже багатий і закоханий у неї чоловік та кликав до себе. Але вона не поїхала, залишилася з дядьком Миколою.

До Галини потім почали приходити дуже багаті пані, і вона шила їм красиві наряди, а дядько Микола влаштувався працювати водієм автобуса і іноді катав мене безкоштовно містом. У квартирі Миколи зробили ремонт і купили нові меблі. Тепер в одній кімнаті живе стара мама Галини, а в іншій – Галина з дядьком Миколою. Ще вони купили нову машину. Горобчик став дуже красивим і товстим. Мабуть, тому, що він тепер не ходить на вулицю, а весь час спить на дивані. Дядько Микола сказав, що це Галина попросила не випускати Горобчика у двір, бо його можуть покусати собаки. Я запитала у мами, як же Галина могла попросити, якщо вона не може говорити? А мама мені сказала, що коли люди люблять одне одного, вони розмовляють сердцями і їм не потрібні слова.

А тепер у нас у дворі працює дядько Петро. Він хороший. Зробив для дітей пісочницю та гойдалки.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + 15 =

Також цікаво:

З життя4 хвилини ago

Dear Mama, Just You Try to Say She’s Not Good Enough!” Aunt Ilenuța Remarked to the Wealthy Lady Dressed in Luxurious Fur.

I still recall that bustling Saturday market in the old square of Bath, as if it were yesterday. Stalls brimmed...

З життя13 хвилин ago

My Husband Lay in a Coma for a Week While I Cried by His Bedside—Then a Six-Year-Old Whispered, “I Feel Sorry for You, Lady… Whenever You Leave, He Throws a Party Here!”

June 3 I woke up to the empty echo of the flat, the kind of silence that feels heavy enough...

З життя1 годину ago

Sasha’s Marvelous Miracle

I remember the little miracle that changed Ethels world. Ethel had been in the childrens home for a month now....

З життя1 годину ago

God Rest His Soul: Are You the Widow of the Deceased? I’ve Got Something Important to Share That He Confided to Me on His Deathbed…

23October2025 Diary The rain was a soft mist over the old churchyard, and the black umbrellas swayed like raven wings...

З життя2 години ago

The Boy Awoke to His Mother’s Sighs

The boy wakes to his mothers groan. He leans over her bed. Mum, does it hurt? he asks. Matt, fetch...

З життя2 години ago

PLEASE LET ME GO, IF YOU WOULD BE SO KIND

Please let me go, the woman whispers, her voice trembling. Im not leaving this house. Its my home. Tears that...

З життя3 години ago

AFTER THE NEW YEAR’S CELEBRATION

Emma, where are you off to? her husband asked, surprised to see her heading for the bedroom. To the little...

З життя3 години ago

Look at her, off to ‘do her business,’ chuckled a neighbour, softly enough to sound like a whisper but loud enough to be heard.

I remember it well, as if it were a scene from the old terraced flats on Orchard Street in Manchester,...