Коли ми з чоловіком зійшлися, моїй дитині не було ще й двох.

Коли я з чоловіком познайомилась і ми вирішили жити разом, моєму синові було трохи менше двох років. Я відтягувала наш з сином переїзд. Мене хвилювало те, що у чоловіка на той час була чудова собачка Ярик породи бультер’єр. У мене ніколи не було собак, і я думала, що собаки цієї породи живляться виключно своїми господарями. Чоловік мене заспокоював, мовляв, не завжди, іноді господарі встигають утекти. Отже, ми з сином переїхали.

І ось сидимо якось разом на кухні четверо: чоловік, я, син і Ярик. Святослав мій вертиться з печивом поряд, пес дивиться в інший бік, ніби не помічає хлопчика, та й тим паче те, що в нього в руці. Усі розслаблені та задоволені.

Раптом блискавичний ривок собаки, і Святослав здивовано дивиться на свою ручку. А вона – порожня. Цей песик уміло вихопив печиво і зжер його. Святослав, недовго думаючи, вкусує Ярика в вухо. Ми з чоловіком схопилися, у мене душа пішла в п’яти. Усе сталося за частки секунди. Але Ярик не торкнувся дитини, навпаки, з того часу вони стали найкращими друзями.

Ця дружба була взаємовигідною, причому більше привілеїв отримував пес. Святославу іноді дозволялося покататися на собачій спині, а потім Ярик падав на бік разом з маленьким вершником. Це означало, що заїзд закінчено.

Бігали за один одним у хованки: Святослав за Яриком – старанно, а Ярик за Святославом – тільки за смаколиком.

Спати пес ходив тільки до Святослава на його маленький диванчик. Взагалі-то у Ярика було власне крісло, але зранку я зазвичай заставала одну і ту ж картину: син спить, закинувши ногу на собаку.

А потім син і собака об’єдналися в банду. Як вони до цього дійшли і хто був ініціатором, досі невідомо. Можу припустити, що все почалося з цукрового піску, який Святославу й Ярику був заборонений, але дуже спокусливий.

Отже, одного чудового ранку я виявила, що в кімнаті, де спали мій син і донька чоловіка, весь килим щедро усипаний цукровим піском. Причому всі троє сплять, як янголи, включаючи пса. Зрозуміло, що 16-річній дівчині ці забави не потрібні, собака не дістане до навісної шафи, а Святославу не потрібен їсти з підлоги. Значить, син постарався для собаки і, судячи з червоних плям на щоках, себе теж не обділив. Була проведена виховна бесіда, син зобразив каяття. Увечері чоловік надійно зачинив двері на кухню, син не зміг би сам її відкрити.

Наступного ранку мене чекав черговий сюрприз. У кімнаті, крім розсипаного піску, стояли принесені з кухні каструля з борщем і сковорода з рагу. Їжу довелося викинути, що мене особливо “порадувало”, я якраз приготувала все це напередодні вечора, щоб звільнити наступний день від готування. Двері на кухню були відчинені, донька чоловіка сказала, що вночі не вставала. Хто ж відкрив двері?

Ми з чоловіком задумалися, як би зловити злочинців на місці злочину, і вирішили не спати. Двері в кухню закрили ще щільніше, обмотавши навколо ручки рушник, і стали чекати.

Пам’ятаю, що, глянувши черговий раз на настінний годинник, я відзначила час – третя ночі. І задрімала.

Нас розбудив галас, хтось старанно ламався кудись усім своїм тілом. Ми з чоловіком вскочили з кімнати і застали таку картину. Син стояв осторонь, а повз нього з розбігу мчав Ярик, і, вдаряючись плечем і боком, намагався відкрити кухонні двері. Очевидно, напередодні двері піддалися відразу, тому що не були так надійно закриті, отже, ми і не прокинулися. І час вони вибрали зручний – чотири години ранку, коли спиться найсолодше.

Так злочинці були викриті й піддані колективному осуду.

Вже давно немає Ярика. Але Святослав смішить нас до сліз, коли говорить:

– Ярик був мені як брат.

З іншого боку, це звучить дуже зворушливо. Напевно, це найкраща епітафія для собаки. І коли син у чомусь не правий і я нудно читаю йому нотації, втручається чоловік:

– Ну що ти хочеш від дитини, яку виховала собака?