Пожила жінка сиділа на лавці в коридорі поліклініки.

На лавці в коридорі жіночої поліклініки сиділа літня жінка. Поруч із нею — худенька дівчинка років п’ятнадцяти, в короткій спідниці, з-під якої виднілися гострі колінця. Бабуся привела внучку на аборт. Бабуся постійно важко зітхала. Внучка з переляканими очима дивилася навколо. Біля неї стояла сумка. Підійшла дівчина років тридцяти і приєдналася до них.

– Ви теж у цей кабінет?
– Так… А скажіть, це не боляче?
– Неприємно, звісно, але знеболять. Головне, що це швидко, п’ять хвилин від сили, якщо термін незначний. Так кажуть, я тут вперше. І сама боюся, якщо чесно. Розумом розумію, дитина ж ні в чому не винна…
– Боже, от невдача… Розумієте, це моя внучка, в 9 класі вчиться, хлопець її обдурив, покинув… А вона вагітна. Він нічого знати не хоче про дитину. А нам що робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї нема, сама її виростила… Ох, горе…
– Ба, та годі вже, не рви мені серце, і так важко… Он дівчина сказала ж, що не боляче буде, раз — і все…
– Ох, внучко, там же дитина у тебе, жива, а ти раз — і все… Дитя в нічому не винне, правильно дівчина сказала. Знаєш що, вставай, йдемо, нічого, виростимо. Під час війни народжували, і нічого. Справимося. І твій Петрик не потрібен, який же це батько… Вставай, бери сумку, йдемо додому, нічого нам тут робити.

Дівчинка неначе цього і чекала. Схопила сумку та пішла до виходу, бабуся пішла слідом. Дівчина, що сиділа на лавці, усміхнулася їм услід, задумавшись про своє…

Двадцять років потому:
– Мамо, я його люблю, у нас усе серйозно, повір! Діма — хороший хлопець, у нього велике майбутнє!
– Яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчите університет, а там видно буде!
– Мам, нам уже по 20 років, ми не малі. Весілля навчанні не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці формальності. Повечеряємо в ресторані з батьками Діми та його бабусею, і все, з друзями ми самі потім відзначимо. Діма бабусю дуже любить, вона його виростила.
– Ох, Машка, ну що не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як-не-як…
– Запроси їх у гості, мамо…
– Вітаю, заходьте! Я мама Маші, Юлія. Сідайте до столу…

Дивлячись на бабусю Діми, Юлі здалося, що десь вона вже її бачила. Мати Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що вона народила його у 16 років від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім змушений був одружитися на Ані, щоб не потрапити у в’язницю. На папері лише вони чоловік і дружина були, не жили разом, а потім і розлучилися.

– Ви знаєте, Юлія, соромно визнавати, але ми ж хотіли спочатку позбутися Дімочки… Анька ж була іще дитиною, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мама померла молодою ще, а батько в тюрмі згинув. Я її одна виростила. І тут в подолі принесла… Куди народжувати, кому?

Коли ми вже прийшли у лікарню, чекали черги на цю процедуру, дівчина одна підійшла. Також на аборт. Каже, діти ні в чому не винні, і мене наче по лобі стукнуло, хіба ж можна дитину невинну вбивати… Це був знак згори, щоб зупинилися, і Дімку вберегли.

Дівчину ту сам Бог, мабуть, послав. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила в школу, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Діма, я з ним сиділа, а Аня ходила в училище, навчилася на кондитера. Петрик, батько Діми, ніяк не допомагав, і його батьки також.

Нічого, справилися. Анька потім за гарного чоловіка заміж вийшла, доньку ще народила. Пече тепер торти на замовлення, та й непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма з Машою одружаться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переїду. Ось така історія у нас.

Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з внучкою, які покинули лікарню. Адже завдяки їм вона наважилася залишити дитину, свою улюблену Машку…

Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвелась їх в різні боки, і коли вони знову зустрілися, він уже був одружений. Лише одного разу у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Сім’ю йому вона розбивати не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Намовляючи себе на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з внучкою за 5 хвилин змінили її думку з цього приводу. Якщо вже вони справляться, то вона й поготів. Вона вирішила, що це знак згори.

Юля вийшла з лікарні, слідом за ними. Вагітність та пологи пройшли добре, народилася її єдина донечка, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову привела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло не бути, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді буває досить 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя без цієї дитини не уявляють, з острахом думають, що її могло і не бути…

Усяке в житті трапляється, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато що вирішують…