Стара жінка, що чекала у коридорі поліклініки.

На лавці в коридорі жіночої поліклініки сиділа літня жінка. Поруч з нею розташувалася тендітна дівчинка років 15-ти, в короткій спідниці, з-під якої виднілися гострі коліна. Бабуся привела онучку на аборт. Бабуся увесь час зітхала важко. Онучка ж, з переляканим поглядом, озиратиметься довкола. Біля неї стояла торба. Підійшла дівчина років 30-ти та присіла поруч.

– Ви до цього кабінету?
– Так… А скажіть, це не боляче?
– Незручно, звісно, але ж знеболять. Головне, що це швидко, хвилин п’ять, якщо термін малий. Так кажуть, я теж тут вперше. І я налякана, якщо чесно. Розумію, що дитя ні в чому не винне…
– Господи, яке ж нещастя… Розумієте, це моя онучка, навчається в 9-му класі, а хлопець її обманув, покинув… А вона вагітна. Нічого про дитину знати не хоче. А що нам робити? Їй же школу закінчити треба… Батьків у неї немає, я сама її виростила… Ох, горе…
– Ба, досить вже, не рви мені серце, і так важко… Он дівчина сказала, що не боляче буде, раз, і все…
– Ох, онучко, там же дитина у тебе, жива, а ти раз і все… Дитя ні в чому не винне, правильно дівчина сказала. Знаєш, що, вставай, підемо, нічого, виростимо. У війну теж народжували, і нічого. Дамо раду. І Петрик твій не потрібен, який він батько… Вставай, бери торбу, ходімо додому, нема чого нам тут робити.

Дівчина, ніби цього й чекала. Вхопила торбу і попрямувала до виходу, бабуся пішла за нею. Дівчина, що сиділа на лавці, усміхнулась, дивлячись їм услід, думаючи про щось своє…

Двадцять років по тому

– Мамо, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Дмитро гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
– Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчите університет, а там побачимо!
– Мамо, нам по 20 років вже, не малі. Весілля навчанню не завадить, тим паче, ми грошей не витрачатимемо, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Повечеряємо в ресторані з батьками Дмитра та його бабусею, і все, з друзями ми потім самі відзначимо. Дмитро бабусю дуже любить, вона його виростила.
– Ох, Машуню, ну що не зробиш для улюбленої донечки! Треба ж нам познайомитися з батьками Дмитра, будемо сватами, як-не-як…
– Запроси їх у гості, мамо…
– Здрастуйте, заходьте! Я мама Маші, Юлія. Сідайте до столу…

Дивлячись на бабусю Дмитра, Юлі здалося, що вона її десь вже бачила. Мама Дмитра, Анна, була дуже молодою, виглядала трохи старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила його в 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім був змушений одружитися на Анні, щоб не сісти до в’язниці. На папері тільки вони були подружжям, разом не жили, а потім і розлучилися.

– Ви знаєте, Юля, соромно зізнатися, але ми ж хотіли спочатку позбутися Дмитрика… Аня була ще дівчинкою, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мама померла молодою, а батько загинув у тюрмі. Я її сама виростила. І тут принесла в подолі… Ну куди народжувати, кому?

Коли вже прийшли до лікарні, чекали черги на процедуру, підійшла дівчина. Теж на аборт. Каже, діти ні в чому не винні, і мене ніби по лобу стукнуло, хіба ж можна дитя вбивати невинного… Це був знак згори, щоб зупинилися, і Дмитрика зберегли.

Дівчину ту сам Бог, мабуть, послав. Ми з Анною пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Дмитро, я з ним сиділа, а Анна ходила в училище, вивчилася на кондитера. Петрик, батько Дмитра, ніяк не допомагав, і його батьки теж.

Нічого, впоралися. Анна потім вийшла заміж за хорошу людину, ще донечку народила. Пече тепер торти на замовлення, і добре заробляє. Не хвилюйтеся, якщо Дмитро з Машею одружаться, їм є де жити, квартиру свою їм віддам, а сама до Анни переберуся. Ось така у нас історія.

Юля не вірила своїм вухам. Це були ті самі бабуся з онукою, які пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона зважилася залишити дитину, свою улюблену Машу…

Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх по різні боки, і коли вони знову зустрілися, то він вже був одружений. Тільки один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Розбивати його сім’ю вона не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Зважившись на аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її мислення на цю тему. Якщо вже вони впораються, то вона й поготів. Вирішила, що це знак згори.

Юля пішла з лікарні, слідом за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донька, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло й не бути, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді буває достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя без цієї дитини не уявляють, і з жахом думають, що її могло й не бути…

Всяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато вирішують…