Тепер це моя квартира, ти тут не залишишся!

Вийшов з моєї квартири, малий, немає більше твоєї мами. Тепер квартира моя!

Я виріс у чудовій родині. Батьки жили в любові та гармонії. Я був щасливою дитиною, але коли мені виповнилось 7 років, тато потрапив у ДТП. Він повертався з відрядження, і нетверезий водій виїхав йому назустріч. У той день наше з мамою життя змінилося радикально.

Ми жили забезпечено, тато завжди про нас турбувався. Коли заощадження скінчилися, мама пішла працювати в крамницю, щоб якось виховувати мене. Через 2 роки на роботі мама познайомилася з дядьком Тарасом. Вона закохалася в нього настільки, що запросила жити до нас. Спочатку дядько Тарас здавався хорошим другом. Він сказав мені називати його татом, і я був від цього щасливий, адже відразу полюбив його. Здавалося, наше життя стабілізувалося, мама знову стала щасливою. Душевний спокій повернувся до нашої родини. Тарас і мама одружилися. Та через два роки після їхнього весілля, вітчим усе дедалі частіше заглядав у чарку.

Через горілку у нас були постійні сварки. Мама відбирала у нього пляшку, за що отримувала ляпаси. Одного вечора я теж вирвав у нього пляшку, за що він перекинув мене на підлогу. Я вдарився головою об гострий край шафи. Мама прикладала до моєї голови холодний рушник, казала, що все скоро мине.

– Сину, мій янголе, потерпи…

Я випив води й безсиллям заснув. Вранці мама готувала сніданок, дядько Тарас сидів за столом п’яний, схиливши голову та щось бурмотів. Я поїв, і мама відправила мене на вулицю гратися.

Повернувшись, я не знайшов маму вдома. Дядько Тарас продовжував сидіти за столом і наливав собі чергову чарку.

– Де моя мама? – запитав я.

– У лікарні твоя мама. Буде менше бігати, відволікаючи чоловіка! А ти піди посуд помий, бо мати не встигла!

Я розплакався і побіг до сусідів. Там жила бабуся Галина та дідусь Олександр. Вони розповіли мені, що сталося. Я дуже переживав за маму. Сусіди повідомили, що мамі стало зле і вона викликала швидку допомогу. Бабуся Галя запропонувала залишитися у них на ніч, а на ранок пообіцяла піти зі мною до лікарні провідати маму.

Вранці бабуся взяла мене за руку і повела до мами. У лікарні нас зустрів головний лікар:

– Я співчуваю, але цієї ночі серце твоєї мами не витримало. У неї були травми, несумісні з життям. Вона не пережила операцію.

У мене сльози полилися рікою… Серце розривалося і ставало важко дихати… Я побіг коридором, заглядаючи у кожну палату в надії побачити маму…

– Матусю, рідна. Як я у цьому світі без тебе? Не залишай мене. Я хочу бути з тобою. Повернись і забери мене.

Бабуся Галя плакала й повторювала: «Не плач, синочку… Мамочка тепер буде твоїм ангелом… стане оберігати тебе!»

Я побіг додому, впав на ліжко, і плакав доти, поки не заснув. Дядько Тарас увесь цей час спав у вітальні. Зранку я прокинувся від того, що дядько Тарас зайшов у мою кімнату, схопив мене за руку і підняв з ліжка:

– Ану вийшов з моєї квартири, хлопець, твоєї мами більше немає. Тепер ця квартира моя!

Я взяв найнеобхідніші речі і вибіг з квартири. Очі заливали сльози. Я не знав, куди бігти. Мене прихистили сусіди. Бабуся Галя написала на дядька Тараса заяву, його посадили. А вони оформили опікунство наді мною. Квартира за законом дісталася мені. Бабуся здавала мою квартиру в оренду, і на ці гроші та їхню пенсію ми жили. Я закінчив школу, вступив на державне навчання до університету. Отримав хорошу спеціальність.

Моїх сусідів-рятівників вже немає на цьому світі п’ять років, але я завжди їх згадую. Вони дали мені шанс на щасливе майбутнє. Якби не вони, я не знаю, що було б зі мною…

Зараз я одружений, маю чудову дружину, двох дітей та сімейний затишок. Але мені так бракує МАМИ…