Будівництво мрії: чому подруга обрала половик як подарунок на новосілля?

Моя подруга з чоловіком кілька років тому звели розкішний будинок і попросили на новосілля подарувати килимок. Ну, всі ж розуміють, про що це? Довгий домотканий килим, зв’язаний вручну з кольорових клаптиків, тепла та затишна доріжка з дитинства в старість.

По дорозі до дачі у нас завжди стояли бабусі, влаштовували «базарчик». Залежно від сезону, можна було купити пучок свіжої редиски або кілька морквин (люблю досі), зелень, картоплю, різні кабачки та величезні гарбузи, скромні букетики та величезні оберемки айстр чи гладіолусів. Соління, варення, ягоди, яблука і ще багато всього…

Баба Маруся ніколи не приходила на «великий базар» вздовж дороги, торгувала біля свого будиночку, розклавши товар на старій табуретці. Сама сиділа там же, на лавочці, спершись на палісадник, затишно склавши руки на колінах; біля неї обов’язково лежав пухкий кіт, який насторожувався і прибирав вуха кожного разу, коли вона гладила його по голові.

От у неї на заборчику й висіли різнокольорові доріжки, круглі, як великі млинці, і маленькі, щоб на стілець класти. Я зупинилася, вилізла з машини і підійшла спитати.
– Добрий день! Ви продаєте килимки?
– Добрий день, дитинко, продаю, як же.
– А у вас довгі є? Мені треба 5 метрів.
– Як не бути. Тільки треба в хату йти, поглянеш та й відріжеш сама, бо мені важкувато самій. Тебе як звати?
– Я Ліля.
– О, Ліля! У мене козу так звали. А я баба Маруся, значить, познайомилися. Ходімо.

І ми пішли «в хату». Дім зовсім невеликий, але світлий, чистий і якийсь ясний, ніби з української казки. Пічка, залізне ліжко з подушками горою та «накидушкою», в моєму дачному дитинстві бабуся так завжди ліжка заправляла, ставила подушку кутом і вкривала як наречену мереживною накидкою.

Тим часом бабуся дістала звідкись з печі великий рулон. Сама маленька, цей рулон завбільшки з неї, а вага ще більше. Ледве вдвох впоралися, витягли, розкатали, а там краса!
– Баба Маруся, скільки ви хочете за цей килимок? Дуже гарний у вас виріб!
– Ой, дитино, скільки не шкода. Це я взимку сиджу, в’яжу, коли роботи немає. Що мені, я одна, город не копаю вже, стара, внуки-правнуки виросли і не їздять, от чаю нап’юся та й сиджу, руки займаю. Мені вже, бач, 96 років минуло, а я все сиджу…
– Баба Маруся, та ви що?! Вам більше 80 ніколи не дати! Як же ви не боїтеся чужих в дім пускати? Хтось же може образити?
– Я, дитино, вже не боюсь. Якщо комусь треба стару пограбувати, так знати то йому потрібніше, ніж мені. А моє зі мною залишиться, що люблю і пам’ятаю, те і не візьме ніхто.

Угода відбулася, я купила килимок і ще якісь її ягоди, чи що. Вже не пам’ятаю. І таке було відчуття після неї, після цього дому, ніби моя бабуся повернулася, обняла мене, а мені 5 років, і ми зараз будемо читати книжку та спати, а завтра безкінечне літо…

Кілька разів після того я у неї щось купувала по дрібницях, іноді привозила їй «гостинці», чай з печивом, сир, булочки, цукерки, всяку немудру радість. Щоліта, завжди, проїжджаючи повз будинок, виглядала її синенька хусточка. Кілька разів біля воріт стояла машина – діти чи внуки приїжджали, напевно.

Минулого року столітню табуретку не виставляли жодного разу. А цього року на воротах висіла розтяжка з телефоном і написом «ПРОДАЄТЬСЯ».

Не можна зупинити, не призупинити час. Баби Марусі вже немає. Дім з блакитними віконницями та лавочкою у палісадника, ще міцний та акуратний, але вже дуже старий, скоро продадуть і напевно зрівняють з землею, збудують на його місці черговий магазинчик. Килимки викинуть або сусідам роздадуть, у кращому випадку.

Як би так прожити, щоб після смерті добрим споминатися людям, яким ти один раз «килимачок продала»? Боюсь, з мене путньої бабусі не вийде. Доведеться бути вічно молодою…