З життя
Втрачена дружина: нероздільне горе сім’ї після пологів.
Василь Тимченко багато пережив у своєму житті. Його дружина, яка так і не відновилася після останніх пологів, пішла з життя. Треба було віддаватися горю, але ж п’ятеро дітей залишилося. Старшому, Петрику, – дев’ять років. Іванкові – сім. Близнюкам Володі та Андрію – по чотири. І найменшій, Тетянці, тільки три місяці, такій довгоочікуваній донечці… Ніколи горювати, коли діти їсти просять. А як всіх спати вкладеш, половину ночі на кухні сидиш, куриш…
Спочатку Василь сам справлявся, як міг. Допомагала трохи сестра його покійної дружини, приїжджала допомагати. Більше близьких у них не було. Хотіла забрати Володю з Андрієм, мовляв, так легше буде. Потім з опіки приходили двоє. Пропонували віддати всіх дітей до інтернату. Але Василь не мав наміру віддавати своїх дітей комусь. Як це – рідних дітей віддати? Жити-то як без них. Важко, зрозуміло, але що робити? Підростуть, та й виростуть. Як міг, сам прасув і прибирав, готував, в саду копався. І уроки старших перевіряв, коли встигав. З Тетянкою найбільше пераходів було, це ясно. Але тут і Петрик з Іванком допомагали, коли могли. Та й патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто заходила, доглядала.
Якось пообіцяла Василеві прислати няню. Все ж важко чоловікові з немовлям. Казала, дівчина гарна, працелюбна. В лікарні нянею працює. Своїх дітей поки не має, ще не заміжня. А братів та сестер допомагала виховувати, сім’я в неї велика, з сусіднього села. Так і з’явилася в їх хаті Ганна. Невисока, кремезна, з круглим обличчям і немодною прямою косою. І – мовчазна. Лишнього слова не скаже. А тільки в хаті у Тимченків усе змінилося. І хата заблищала – все відмила, вичистила. Тканини, і дитячі, і Василеві – відремонтувала, попрала. І за Тетянкою встигала дивитися, і наварити-насмажити.
У школі та дитсадку одразу помітили зміни. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою на білому полотні, лікті не потерті. Якось захворіла Тетянка, температура піднялася. Лікарка запевнила, що головне – догляд, і дитина одужає. Так Ганна ночами сиділа поруч, жодного разу не прилягла. Виходила дівчинку. І непомітно залишилася у Василя в домі… Молодші вже матір’ю стали її називати, скучили за материнською ласкою. А Ганна на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти все ж…
Старші, Петрик з Іванком, спочатку трохи боялися, ніяк не називали її. Але за деякий час стали просто Ганною називати. Ні няня, ні мама – просто Ганна. Щоб пам’ятати, що у них своя матуся була… Так і жили. П’ятнадцять років промайнули непомітно… Діти вчилися, росли. Ну, не завжди гладко – бувало, що й нашкодять, пустують. Василь гнівався, за ремінь хапався. А Ганна його зупиняла, мовляв, погоди батьку, спочатку розібратися треба… І посварить, і пожаліє, бувало. Та ніхто її вже на селі Ганною не називав. А Ганначею величали, поважали.
Петрик вже одруженим був, первістка чекали. Молоді окремо жили, Петро в колгоспі працював. Так не останнім механізатором був, що рік – то грамота, то премія, отак. Іванко у місті інститут закінчував, ним Ганна особливо пишалася – інженером стане синок. Володя з Андрієм весною з армії повернулися, в технікум вступати замислилися, лише сперечалися – в який. Все разом робити – і в дитинстві пустували, і дружку за дружку стояли, якщо треба. Тетянка у дев’ятий клас перейшла, теж гордість Ганнина. І співати, й танцювати майстриня, жоден свято без неї не обходиться.
Василь багато разів думав, як добре йому Ніна Іванівна дружину вибрала. Таким літом відчула Ганна, що з її організмом щось не так. Ніколи не хворіла, і тут раптом в очах потемніло, нудити почало… Василя з його курінням почала на ґанок з хати виганяти, їй зле ставало. Спочатку думала – пройде, ан ні. Довелося до лікаря йти. Додому повернулася тиха й задумлива. На питання Василя відмахнулася, мовляв, дурниця, все добре. Переконавшись, що всі сплять, покликала Василя на ґанок.
– Сідай, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Пізно вже що-небудь робити, народжувати треба…
Сказала й закрила обличчя руками. – Сором-то, от сором…
Василь аж затвердив від такого звістки. Стільки років дітей не було, і треба ж!
– Та яка ж це сором, матінко, – аж сигарету свою відкинув, так і не закурив. – Старші вон вже майже всі розбіглися, самі, що ль, залишимося? Нееет, природа правильно все розставила! Значить, готуватися будемо!
– Як же дітям сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…
– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?
– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…
– Ладно. Сам скажу. Завтра і скажу, як раз усі зберуться.
І сказав. Як тільки сіли за стіл, так і сказав. Що, мовляв, діти мої милі, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Вось так.
Ганна голову опустила, ніби щось у тарілці розглядала, аж зарум’янилася…
Петро, що з нагоди недільного дня з молодою дружиною до них завітав, лише поблажливо всміхнувся.
– Гарно, матінко! Молодець! Ось разом з моєю і народжуйте! Їм, дітям, удвох зручніше буде рости!
Іванко теж зрадів: – Давай мам! Ще братика!
А Андрій заперечив: – Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…
Тетянка лише окинула Андрія поглядом.
– Розбалували… Ти, чи що, балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду зав’язувати, сукні купимо гарні! – захлинулася захопленням.
– Сукні… Що вона тобі, лялька? – вступив до розмови Іванко. – Дитину ще й виховувати потрібно, – суворо вимовив він.
– Виховаємо, – з обставиною сказав Василь. – Погано, чи що, вас виховали? Ось, те-то…
А Ганна все ж соромилась і закривала живіт, коли платком, коли в спеку плащ накине, наче їй прохолодно.
Поки минали місяці, встигли порадіти первісткові Петрівських, хлопчик! Іванко поїхав доучуватись на інститут, канікули закінчились. Володя з Андрієм теж поїхали – вступили до сільськогосподарського технікуму. І в Тетянки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Тетянка чи в школі, чи з подружками. Якийсь залицяльник почав її додому проводжати з танців недільних. Ганна не спала, чекала Тетянку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.
– Василь, – слабо позвала вона, – Василь, здається… почалося…
Поблідий став той, ноги насилу в черевики просунулись.
– Ти, погоди, мамо, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув, коли Тетянка увійшла. Та одразу зрозуміла, у двері вибігла.
Через дві хвилини увірвалась до хати.
– Мамочко, зараз Толик відвезе тебе, у батька машину попросить, почекай!
«Толик, значить…», – подумала вона і знову різкий біль захопив внизу живота…
– Ой, мамусю! Що ж це таке!
За ще п’ять хвилин увійшов парубок, що проводив Тетянку.
– Батько сам відвезе, – сказав Тетянці. – Поїдеш?
– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Василь. – Не бійся, Ганно, я з тобою…
Усю ніч Василь сидів на ґанку районного пологового будинку і одну за одною курив. На ранок двері відкрилися, вийшла немолода няня.
– Сидиш, татко? Куриш? Тепер курити-то рідше прийдеться… Перший у тебе, чи що?
– П’ятеро у мене, – глухо мовив Василь.
– У! Та ти багатир! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійню твоя краса принесла!
– Д…війню? – заціпенів Василь.
– Хлопчина й дівчинка! Хлопчина кричущий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!
Ти йди додому, татко. Завтра приходь. Вона в нас ще полежить трохи. Дітки вагу мають набрати. Так що, підготуй що потрібно. Тобі ж будь-яка скаже, зрозумів?
– Ага, – кивнув головою спантеличений Василь.
На виписку вся родина зібралася. І троє студентів відпросилися з занять, приїхали. Няня урочисто принесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Ганна.
Василь прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.
– По двоє несподручно… Забув вже як, – засоромився він теж.
Другий згорток прийняв Петро: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!
– Ой, яка гарненька! – зазирнула у конверт Тетянка. – Сестричка, моя красуня!
Вручивши нянці квіти і торт (як годиться), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз така справа!
– Ну, матінко, всім догодила! – всміхнувся Петро.
А Ганна тримала на руках один із згортків і тихо усміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших… Вона глянула в бік Василя, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звісно, ми…»
– Діти, – звернулася вона до дітей, – а як назвемо їх, а?..
І всі одразу стали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобаючі або пов’язані з кимось…
А водій автобуса, друг Василя, слухаючи веселий галас за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… Але хіба скажеш…
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...