Connect with us

З життя

Втрачена дружина: нероздільне горе сім’ї після пологів.

Published

on

Василь Тимченко багато пережив у своєму житті. Його дружина, яка так і не відновилася після останніх пологів, пішла з життя. Треба було віддаватися горю, але ж п’ятеро дітей залишилося. Старшому, Петрику, – дев’ять років. Іванкові – сім. Близнюкам Володі та Андрію – по чотири. І найменшій, Тетянці, тільки три місяці, такій довгоочікуваній донечці… Ніколи горювати, коли діти їсти просять. А як всіх спати вкладеш, половину ночі на кухні сидиш, куриш…

Спочатку Василь сам справлявся, як міг. Допомагала трохи сестра його покійної дружини, приїжджала допомагати. Більше близьких у них не було. Хотіла забрати Володю з Андрієм, мовляв, так легше буде. Потім з опіки приходили двоє. Пропонували віддати всіх дітей до інтернату. Але Василь не мав наміру віддавати своїх дітей комусь. Як це – рідних дітей віддати? Жити-то як без них. Важко, зрозуміло, але що робити? Підростуть, та й виростуть. Як міг, сам прасув і прибирав, готував, в саду копався. І уроки старших перевіряв, коли встигав. З Тетянкою найбільше пераходів було, це ясно. Але тут і Петрик з Іванком допомагали, коли могли. Та й патронажна сестра, Ніна Іванівна, часто заходила, доглядала.

Якось пообіцяла Василеві прислати няню. Все ж важко чоловікові з немовлям. Казала, дівчина гарна, працелюбна. В лікарні нянею працює. Своїх дітей поки не має, ще не заміжня. А братів та сестер допомагала виховувати, сім’я в неї велика, з сусіднього села. Так і з’явилася в їх хаті Ганна. Невисока, кремезна, з круглим обличчям і немодною прямою косою. І – мовчазна. Лишнього слова не скаже. А тільки в хаті у Тимченків усе змінилося. І хата заблищала – все відмила, вичистила. Тканини, і дитячі, і Василеві – відремонтувала, попрала. І за Тетянкою встигала дивитися, і наварити-насмажити.

У школі та дитсадку одразу помітили зміни. Діти чисті, охайні, ґудзики вже не пришиті чорною ниткою на білому полотні, лікті не потерті. Якось захворіла Тетянка, температура піднялася. Лікарка запевнила, що головне – догляд, і дитина одужає. Так Ганна ночами сиділа поруч, жодного разу не прилягла. Виходила дівчинку. І непомітно залишилася у Василя в домі… Молодші вже матір’ю стали її називати, скучили за материнською ласкою. А Ганна на ласку не скупилася. І похвалить, і по голівці погладить. І обійме. Як же, діти все ж…

Старші, Петрик з Іванком, спочатку трохи боялися, ніяк не називали її. Але за деякий час стали просто Ганною називати. Ні няня, ні мама – просто Ганна. Щоб пам’ятати, що у них своя матуся була… Так і жили. П’ятнадцять років промайнули непомітно… Діти вчилися, росли. Ну, не завжди гладко – бувало, що й нашкодять, пустують. Василь гнівався, за ремінь хапався. А Ганна його зупиняла, мовляв, погоди батьку, спочатку розібратися треба… І посварить, і пожаліє, бувало. Та ніхто її вже на селі Ганною не називав. А Ганначею величали, поважали.

Петрик вже одруженим був, первістка чекали. Молоді окремо жили, Петро в колгоспі працював. Так не останнім механізатором був, що рік – то грамота, то премія, отак. Іванко у місті інститут закінчував, ним Ганна особливо пишалася – інженером стане синок. Володя з Андрієм весною з армії повернулися, в технікум вступати замислилися, лише сперечалися – в який. Все разом робити – і в дитинстві пустували, і дружку за дружку стояли, якщо треба. Тетянка у дев’ятий клас перейшла, теж гордість Ганнина. І співати, й танцювати майстриня, жоден свято без неї не обходиться.

Василь багато разів думав, як добре йому Ніна Іванівна дружину вибрала. Таким літом відчула Ганна, що з її організмом щось не так. Ніколи не хворіла, і тут раптом в очах потемніло, нудити почало… Василя з його курінням почала на ґанок з хати виганяти, їй зле ставало. Спочатку думала – пройде, ан ні. Довелося до лікаря йти. Додому повернулася тиха й задумлива. На питання Василя відмахнулася, мовляв, дурниця, все добре. Переконавшись, що всі сплять, покликала Василя на ґанок.

– Сідай, батьку, поговорити треба… Знаєш, що мені лікар сказав? Дитина у мене буде… Пізно вже що-небудь робити, народжувати треба…

Сказала й закрила обличчя руками. – Сором-то, от сором…

Василь аж затвердив від такого звістки. Стільки років дітей не було, і треба ж!

– Та яка ж це сором, матінко, – аж сигарету свою відкинув, так і не закурив. – Старші вон вже майже всі розбіглися, самі, що ль, залишимося? Нееет, природа правильно все розставила! Значить, готуватися будемо!

– Як же дітям сказати? Скажуть, стара вже, а туди ж…

– Та яка ж ти стара? Тридцять дев’ять, хіба ж роки?

– Ой, прямо не знаю, що робити, що робити… Сором…

– Ладно. Сам скажу. Завтра і скажу, як раз усі зберуться.

І сказав. Як тільки сіли за стіл, так і сказав. Що, мовляв, діти мої милі, скоро у вас ще брат буде. Або сестра. Вось так.

Ганна голову опустила, ніби щось у тарілці розглядала, аж зарум’янилася…

Петро, що з нагоди недільного дня з молодою дружиною до них завітав, лише поблажливо всміхнувся.

– Гарно, матінко! Молодець! Ось разом з моєю і народжуйте! Їм, дітям, удвох зручніше буде рости!

Іванко теж зрадів: – Давай мам! Ще братика!

А Андрій заперечив: – Ні… Дівчинку. А то хлопців у нас багато, а дівчинка одна. Розбалували принцесу…

Тетянка лише окинула Андрія поглядом.

– Розбалували… Ти, чи що, балував? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти буду зав’язувати, сукні купимо гарні! – захлинулася захопленням.

– Сукні… Що вона тобі, лялька? – вступив до розмови Іванко. – Дитину ще й виховувати потрібно, – суворо вимовив він.

– Виховаємо, – з обставиною сказав Василь. – Погано, чи що, вас виховали? Ось, те-то…

А Ганна все ж соромилась і закривала живіт, коли платком, коли в спеку плащ накине, наче їй прохолодно.

Поки минали місяці, встигли порадіти первісткові Петрівських, хлопчик! Іванко поїхав доучуватись на інститут, канікули закінчились. Володя з Андрієм теж поїхали – вступили до сільськогосподарського технікуму. І в Тетянки почався навчальний рік. Тихо стало в хаті, пусто. Тетянка чи в школі, чи з подружками. Якийсь залицяльник почав її додому проводжати з танців недільних. Ганна не спала, чекала Тетянку. І раптом біль… Такий різкий, що в очах потемніло.

– Василь, – слабо позвала вона, – Василь, здається… почалося…

Поблідий став той, ноги насилу в черевики просунулись.

– Ти, погоди, мамо, я зараз, зараз… Швидку давай! – крикнув, коли Тетянка увійшла. Та одразу зрозуміла, у двері вибігла.

Через дві хвилини увірвалась до хати.

– Мамочко, зараз Толик відвезе тебе, у батька машину попросить, почекай!

«Толик, значить…», – подумала вона і знову різкий біль захопив внизу живота…

– Ой, мамусю! Що ж це таке!

За ще п’ять хвилин увійшов парубок, що проводив Тетянку.

– Батько сам відвезе, – сказав Тетянці. – Поїдеш?

– Я поїду, – зірвав куртку з вішалки Василь. – Не бійся, Ганно, я з тобою…

Усю ніч Василь сидів на ґанку районного пологового будинку і одну за одною курив. На ранок двері відкрилися, вийшла немолода няня.

– Сидиш, татко? Куриш? Тепер курити-то рідше прийдеться… Перший у тебе, чи що?

– П’ятеро у мене, – глухо мовив Василь.

– У! Та ти багатир! Тільки не п’ятеро, а семеро! Двійню твоя краса принесла!

– Д…війню? – заціпенів Василь.

– Хлопчина й дівчинка! Хлопчина кричущий, – засміялася вона. – А дівчинка красуня!

Ти йди додому, татко. Завтра приходь. Вона в нас ще полежить трохи. Дітки вагу мають набрати. Так що, підготуй що потрібно. Тобі ж будь-яка скаже, зрозумів?

– Ага, – кивнув головою спантеличений Василь.

На виписку вся родина зібралася. І троє студентів відпросилися з занять, приїхали. Няня урочисто принесла два згортки, перев’язаних один синьою стрічкою, інший рожевою. Ззаду йшла збентежена Ганна.

Василь прийняв один згорток, а другий і не знав, як узяти.

– По двоє несподручно… Забув вже як, – засоромився він теж.

Другий згорток прийняв Петро: – Давай, тату… Мені-то вже не вперше!

– Ой, яка гарненька! – зазирнула у конверт Тетянка. – Сестричка, моя красуня!

Вручивши нянці квіти і торт (як годиться), розмовляючи про своє, всі рушили до колгоспного автобуса – директор колгоспу виділив. Раз така справа!

– Ну, матінко, всім догодила! – всміхнувся Петро.

А Ганна тримала на руках один із згортків і тихо усміхалася своїм думкам. Дітей, вона, дасть Бог, виховає хороших… Вона глянула в бік Василя, який тримав на руках другий згорток. «Ми виховаємо, – поправила вона себе, – звісно, ми…»

– Діти, – звернулася вона до дітей, – а як назвемо їх, а?..

І всі одразу стали пропонувати свої імена, чимось близькі їм, чимось подобаючі або пов’язані з кимось…

А водій автобуса, друг Василя, слухаючи веселий галас за спиною, думав, що ось і не рідна вона їм, цим п’ятьом… Але хіба скажеш…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 − 3 =

Також цікаво:

З життя1 годину ago

Бездомна і голодна: Як я прихистила жінку, а сама опинилась за воротами

**«БЕЗДОМНА І ГОЛОДНА»**: Вивіска, яку тримала жінка, яку я приютила — але того ж дня вигнали й мене з мого...

З життя2 години ago

Час виправити помилку

**Щоденниковий запис** Сьогодні був важкий день. Я ніколи не думала, що все обернеться саме так. Озвіріло згадую, як усе почалося....

З життя3 години ago

Болюча пам’ять, що не зникає

Больно пам’ятати, неможливо забути Квітень тішив теплом, а на початку травня раптом похолодало, два дні навіть сніг ішов. Наближалися святкові...

З життя4 години ago

«Що буде, якщо батьки справді розійдуться?» Вовку охопила тривога, а сльози нав’язались на очі.

«А якщо батьки справді розлучаться?» Від цієї жахливої думки в Олежка закрутило живіт і захотілося плакати. Троє друзів йшли зі...

З життя4 години ago

День між двома ночами

**Дві ночі і один день** Ярослава раз-по-раз поглядала на годинник. Час повз, мов равлик, повільно й важко. До кінця робочого...

З життя5 години ago

Загадка давнього зображення

**Таємниця старої фотографії** Олег та Марійка навчалися в одній групі. Звичайна дівчина, нічим не вирізнялася. Але чи то час закохатися...

З життя5 години ago

Привіт, ви чуєте? Дозвольте відкрити вам новий світ…

Алло, ви мене чуєте? Просто хочу відкрити вам очі… Соломія сиділа за кухонним столом, думаючи, що робити далі. «Пробачити не...

З життя6 години ago

Подорож серед хмар

Похід по хмарах З сірого неба сипав дрібний дощик. Данило підставив обличчя, і шкіра миттєво вкрилася краплинами води. Він із...