Коли вперше залишили сусідську дівчинку у нас, я ще не знав, що її виховує бабуся.

Коли сусідську Оленку вперше залишили в нас, я ще не знав, що її виховує бабуся. На вигляд вона була зовсім як звичайна дівчинка. Обоє її батьків були художниками і, не особливо переймаючись єдиною дитиною, залишили її бабусі. Квартиру свою вони здавали, а самі мандрували країнами Азії, де разом відпочивали на пляжах та малювали екзотичні ведичні пейзажі з храмами і джунглями.

Зайшовши до нас, Оленка тихенько поглянула на мене своїми синіми очима і, докірливо похитавши головою, переставила мої розкидані чоботи так, щоб вони дивились носками одна до одної.
— У добрих людей так, — терпляче пояснила вона на мій здивований погляд, — щоб голова не боліла.

Дружина того дня якраз збиралася пройтися по магазинах, залишивши мене доглядати за дівчатками до вечора.
— Спочатку нехай пограються, — докладно інструктувала вона мене, — потім зводи їх у двір погуляти на годинку, а після нагодуй. Втомляться — нехай посплять.

Зізнаюся, я засмутився. Провести весь день, доглядаючи одразу за двома дітьми, означало для мене важку роботу, але вибору не було.

Наша Даринка, граючись подарованою напередодні лялькою, гістьці теж не дуже раділа. Набувши гіркого досвіду з дитсадковими сварками через іграшки, вона з підозрою дивилася в її бік, насторожено тримаючись осторонь. Те, що незнайомка відразу почне претендувати на її нову цінність, не викликало в неї жодних сумнівів.

Оленка ж діяла зовсім інакше. Спокійно сівши та мовчки спостерігаючи за донькою хвилин десять, вона безшумно підійшла до неї ззаду:
— Голубонька ти моя, — м’яко защебетала вона, лагідно обійнявши її за плечі, — дозволь і мені погратися… а тобі ось, пиріжок, — розгорнула вона принесений із собою пакет.

Донька, підготувавшись захищати свою власність до останньої краплі крові, від несподіванки розгубилася і без заперечень дозволила гістьці взяти ляльку на руки. Ба більше, звикла до несолодкої домашньої випічки, вона покірно з’їла пиріжок із капустою, спостерігаючи, як ляльці стрижуть нігті і вкладають спати.

Лялька перед сном капризувала і навіть плакала, на що Оленка резонно зауважила:
— Побільше плаче, менше мочить.

Як тільки лялька, на їхню спільну думку, заснула, я поставив їм диск із мультфільмом про телепузиків, що особливо сподобався нашій гості.
— Чисто янголятка, — рукоплескала вона від розчулення, не забуваючи при цьому годувати доньку черговим пиріжком:
— Їж, їж, ти у мене як тінь…

Потім, коли закінчилися і пиріжки, і мультики, ми стали збиратися на прогулянку. Причому збирати дітей не було потрібно, Оленка з цим чудово впоралася без мене. Одягнувши себе і Даринку, вона сказала «з Богом», і ми вирушили у двір. Там вона також без зусиль взяла під контроль увесь дитячий майданчик, не залишивши мені та іншим батькам жодного шансу самостійно наглядати за дітьми.

— Хлопчику, ма-а-алий, чого ти носишся, як угорська паприка? — лунало з пісочниці. — Що сказав? Зараз піском нагодую! Не кричіть, дівчата — поліція приїде! А ну-ка зіслизь з дерева, махновець!

Дівчатка очікувано зібралися навколо нового «лялькового будиночка», але Оленка рішуче розігнала всіх доньчиних друзів:
— Бачили таких, — категорично заявила вона їй, — подружки-липучки… їм тільки дай що… У бабусі теж такі є, досі банки з-під варення не повертають…

За обідом переконавши доньку, що, якщо вона не доїсть, каша буде за нею бігати, вона якимось чарівним чином змусила її з’їсти дві повні тарілки ненависної манної каші. Що мене, звиклого умовляти з’їсти хоч ложечку, дуже здивувало.

У підсумку, повернувшись увечері, дружина застала у нас повну гармонію. Я, аніскільки не втомившись від дітей, займався якимись своїми справами, а дівчатка дружно штопали старі колготки на взятій у мене лампці.

Коли дружина повела Оленку додому, донька навіть дозволила їй взяти ночувати «ляльку» до себе, і та йшла задоволена:
— Дякую, добрі ви люди, ми з бабусею йому книжку почитаємо, поговоримо увечері, — вона взулася, озирнулася на нас у дверях і з почуттям повторила:
— Які добрі люди!