Я з дитбудинку. Моє життя не складалося, доки я не зустріла одну бабусю.

Я з дитячого будинку. Моє життя не складалося, поки я не познайомилася з однією бабусею.

Моє дитинство було непростим. Відразу після народження мене віддали до сиротинця, потім було важке дитинство, постійна самотність. Я часто дивилася у вікно своєї кімнати, а у снах бачила маму — таку гарну і дорогу.

Після того, як я залишила дитячий будинок, життя стало ще важчим. Я працювала на заводі, жила у маленькому кімнаті з іншими, а сусіди були непривітними людьми. Їхні батьки були алкоголіками, а діти — дрібними крадіями. Одного разу, повернувшись з роботи, я виявила, що двері до мого кімнати зламані, а все всередині перевернуте догори дригом. Звичайно, всі мої заощадження зникли. Винних я так і не знайшла, ніхто не зізнавався. Моє терпіння вичерпалося, я сказала їм, що якщо гроші не повернуться, я піду в поліцію.

– Як ти смієш звинувачувати нашу чесну родину у крадіжці? – кричала моя сусідка, ледь тримаючись на ногах.

– Забирайся звідси! – додав її чоловік і, схопивши мене за футболку, виштовхнув за двері.

Я сиділа на лавці в парку і гірко плакала, задаючись питанням, для чого мені все це? Була пізня осінь, йшов дрібний, холодний дощ. Я не знала, куди мені йти, друзів чи близьких у мене не було.

– Дитино, з тобою щось сталося? – запитала мене літня жінка.

Дивлячись на неї, я розплакалася ще сильніше. Жінка сіла поряд і підбадьорювала мене. Я відчула тепло, що від неї йшло. Не знаю чому, але я розповіла їй про своє життя. Ми спілкувалися дві години. Жінці вже було холодно, її собака почав жалісно скиглити.

– Пішли до мене. Я пригощу тебе чаєм з пирогами, а вранці вирішимо, що далі робити, – сказала бабуся і взяла мене під руку. Я пішла за нею, відчуваючи, що вона мені рідна душа.

Наступного дня ми разом пішли до відділку поліції. Я розповіла про своїх сусідів і написала заяву. Поліцейський сказав, щоб я не хвилювалась, він усе владнає і проведе серйозну розмову з цими людьми. Більше вони мене не турбували. Так і сталося, ввечері я повернулася додому, а сусід Олексій був тверезим.

Він вибачився переді мною зі сльозами на очах і пообіцяв повернути відсутні гроші, як тільки отримає зарплату. Щодня, після роботи, я поспішала відвідати жінку. Бабуся завжди чекала мене біля вікна, махала мені рукою і йшла на кухню готувати чай. Вона давно стала вдовою, а дітей у неї не було.

Ми дуже здружилися, я йшла до неї після роботи, знаючи, що мене чекає і потребує. Довший час вона вмовляла мене переїхати до неї, бо вона жила одна у великій, просторій квартирі. Я відмовлялася, мені було ніяково, розуміла, що їй мене просто шкода.

– Привіт, дорога! У мене сьогодні був напад гіпертонії, і не було нікого, хто міг би дати мені хоч склянку води. Скільки разів тебе просила, переїжджай до мене, будь ласка, – сказала вона в сльозах.

Я відчула сором і провину через свій егоїзм. Пообіцяла, що сьогодні заберу речі і переїду до неї. А наступного дня після переїзду вона відвела мене до нотаріуса і оформила на мене свою квартиру.

– Нікого у мене немає, крім тебе. Якщо цього не зроблю, все дістанеться державі. Хочу, щоб ти мала де жити.