Я з дитячого будинку. Моє життя не складалось, допоки я не зустріла одну бабусю.

Вихована у дитячому будинку, я не завжди мала легке життя, аж доки не зустріла одну бабусю.

Моє життя від самого дитинства не було радісним. Як немовля мене залишили в дитячому будинку, потім складне дитинство, постійна самотність. Багато днів я проводила біля вікна своєї кімнати, і у сні бачила маму, вона приходила до мене, така гарна і любляча.

Після виходу з дитячого будинку моє життя стало ще більш складним, я працювала на заводі, жила у маленькій кімнаті разом із іншими людьми, сусіди виявилися не найкращими, батьки були алкоголіками, а їхні діти дрібними злодіями. Одного дня, повернувшись з роботи, я побачила, що двері моєї кімнати пошкоджені, а всередині все перевернуто догори дном. Звісно ж, всі мої заощадження зникли. Винуватців я так і не знайшла, ніхто не признався у крадіжці. Моя терплячість закінчилася, я пояснила їм, що якщо мої гроші не повернуть, я буду змушена звернутися до поліції.

– Як ти смієш звинувачувати нашу чесну родину в крадіжці? – закричала моя сусідка, ледь стоячи на ногах.

– Іди звідси! – промовив її чоловік, схопивши мене за сорочку, і виштовхав за двері.

Я сиділа на лаві у парку й гірко плакала, питаючи себе, для чого мені все це? Була пізня осінь, падав дрібний, холодний дощ. Я не знала, куди йти, в мене не було друзів чи близьких.

– Дитино, з тобою щось трапилось? – запитала мене старша жінка.

Поглянувши на неї, я розплакалася ще дужче. Жінка сіла поруч і почала мене заспокоювати, м’яко погладжуючи мене по спині. Я відчула тепло, яке від неї йшло. Не знаю чому, але я розказала їй все про своє життя. Ми проговорили дві години. Жінці вже було холодно, її песик почав жалібно скиглити.

– Ходімо до мене. Я пригощу тебе гарячим чаєм з пирогом, а вранці вирішимо, що робити далі, – сказала бабуся, взявши мене під руку. Я слухняно пішла за нею, відчуваючи у цій жінці споріднену душу.

Наступного дня ми разом пішли до відділка поліції. Я розповіла все про своїх сусідів і написала скаргу. Поліцейський запевнив мене, що мені не варто хвилюватися, він вирішить це питання і проведе серйозну розмову з цими людьми. Вони більше не завдаватимуть мені шкоди. Так і сталось, увечері я повернулася додому, і мій сусід Михайло був тверезий.

Він вибачився переді мною зі сльозами на очах і пообіцяв повернути мої відсутні гроші, як тільки отримає заробіток. Щодня після роботи я поспішала навідати жінку. Бабуся завжди чекала на мене біля вікна, махаючи мені рукою, і йшла на кухню готувати чай. Давно вона стала вдовою, і Бог не дав їй дітей.

Ми прив’язалися одна до одної, я приходила до неї після роботи, знаючи, що мене чекають і потребують. Жінка вже давно наполягала, щоб я жила з нею, бо вона була самотня у великій, просторій квартирі. Я відмовлялася, ніяковіла, розуміючи, що їй мене просто шкода.

– Привіт, люба! У мене сьогодні був напад гіпертонії, і нікому було навіть дати мені склянку води! Скільки разів я тебе просила, переїжджай до мене, будь ласка, – сказала вона і розплакалася.

Я відчула себе винною і соромилася власного егоїзму. Я пообіцяла забрати свої речі і жити з нею. Наступного дня після мого переїзду жінка повела мене до нотаріуса й записала на мене свою квартиру та дім.

– У мене немає нікого, окрім тебе, якщо я цього не зроблю, все дістанеться державі. Я хочу, щоб у тебе було, де жити.