«Ти стільки їси? — грубий чоловічий голос пролунав серед гостей»

Куди ти стільки їси? — грубуватий голос чоловіка голосно пролунав серед запрошених гостей, — як свиня від’їлася…
Леся нервово усміхнулась під співчутливими поглядами колег, хихикнула і, як завжди, спробувала перевести все на жарт:
— Дорогий, ти ж мене любиш будь-яку, а м’ясо таке смачне, — і продовжила їсти, хоч шматок у горло вже не ліз, але зізнатись перед усіма, що їй прикро до сліз, вона не могла.
Ця маска щасливої дружини так міцно приросла до неї, що розрізнити, де справжні почуття, вже не вдавалося. З першого дня заміжжя їй довелося зробити вибір — терпіти всі коментарі чоловіка, переводячи в жарт, чи залишити його. Залишати вона боялась, кому вона ще потрібна?
Подумала — такі дрібниці можна й пробачити. Але з кожним роком цих дрібниць ставало все більше і більше, і тепер, що б вона не робила, в голові лунав голос чоловіка, який коментує і критикує: кулінарка з тебе ніяка; хто так миє посуд? руки-крила; подивись на себе — страхопуд!
З кожним словом вона все більше вірила, що товста, страшна, нікому не потрібна і нічого не може зробити добре. Навчилась усміхатись, коли він публічно принижував її, навчилась ковтати сльози і мовчати, коли він розповідав про свої зради.
Вона прощала і вважала, що їй пощастило з чоловіком. Хто ще її прийме? Та й люди засудять, якщо піде.
Коли гості розійшлися, вона прибирала зі столу, втомлено складаючи посуд у мийку. Вечірка не вдалася. Чоловік напився і лежав на дивані, нерозбірливо бурмочучи під ніс.
— Леся! Ле-е-еся! Іди сюди, моя корівко! — язик у нього заплітався.
Вона не відгукнулась. Хотілося піти з дому і блукати темними вулицями, аби лише не чути й не бачити це п’яне обличчя.
— Лісавета! Леся! — не вгамовувався чоловік.
Вона зайшла в кімнату, витираючи руки рушником:
— Що?
Чоловік спробував встати, але зміг лише з’їхати з дивана. Його обличчя покрилось червоними плямами, як завжди, коли він випивав, сорочка вилазила з штанів, пом’явшися, оголила навислий живіт, очі бігали, сфокусувати погляд не вдавалося.
— Іди до мене!
— Лягай спати, вже пізно, — відповіла Леся, морщачись від запаху перегару. Підійшла до нього, спробувала підняти на ноги, але він схопив її і повалив поруч на підлогу. Вона спробувала його відштовхнути, але він вчепився ведмежою хваткою і поліз цілувати шию і рот, дихаючи алкоголем.
І тут у неї в голові щось клацнуло. Вона відвернула голову, ухиляючись від слюнявих поцілунків, відштовхнула його з усієї сили і встала. Він кулею повалився на спину, незграбно розкидаючи руки і з нерозумінням подивився на неї.
І вона побачила: ось він, чоловік, все усвідомлене життя критикуючий кожен її крок.
Ось він, п’яний, товстий, не здатний навіть яєшню самостійно приготувати, купити продукти без її підказок, знайти свою сорочку без її вказівок, лежить гидкою масою і вважає, що вона його не гідна. Вважає себе благодійником, впевнений, що вся життя обертається лише навколо нього.
А вона роками цю впевненість підтримує, догоджає, приймає всі образи і створює для всіх ілюзію, що він у домі головний. Він хазяїн і все вирішує.
І лише зараз вона зрозуміла — ця людина їй не потрібна. Вона більше не хоче так жити, не хоче бачити його кожного ранку, не хоче більше слухати образи, ловити співчутливі погляди від оточуючих, коли він кричить на неї. Досить, вона втомилася.
— Леся! Ти чого? А? Лесь? — від її погляду він трохи отямився.
— Я йду від тебе, — просто сказала вона і пішла в спальню збирати речі. Як стало легко на душі! Вона ніби скинула величезний камінь, який роками тягала на собі.
— Що? Куди? Леся! Куди ти підеш?
Куди пішла, а ну вернися!
Але вона вже не слухала.
Розкрила стару валізу і неквапливо стала складати речі…