Моє життя: народився в 1969, пішов у 2010.

Мене звати Брусилов Іван Олександрович. Народився я у 1969 році, а помер у 2010. Я прожив на цьому світі сорок один рік і два місяці. Точніше, справжнє життя тривало вісім місяців, а тілесне існування – тридцять дев’ять з половиною років, аж до того дня, коли я дізнався, що маю рак. Тепер я пішов з життя й вирішив попередити тих, хто це читає, щоб і вони не пропустили більшу частину життя так само безглуздо, як це зробив я.

Народився я в далекому 1969 році. Ріс і жив “як усі”. Це страшне словосполучення, яке, зазвичай, означає життя без сенсу. Я не був гіршим чи кращим від усіх моїх знайомих. Служив у армії, закінчив будівельний університет, одружився, в дев’яності почав займатися бізнесом. Мріяв про власний дім, бо вмів проектувати та знав у цьому толк. Спочатку організував невелику фірму з продажу будівельних матеріалів, потім справа пішла вгору, і ми виросли до солідної будівельної компанії.

Поки я займався бізнесом, у мене народилася донька Лідія. Жінка не працювала, на ній були всі домашні справи. Ви знаєте, як пахне тіло маленької дитини? Кажуть, цей запах особливий, його неможливо ні описати, ні порівняти з чимось, він неповторний. Та я цього запаху не знаю. Лише зрідка брав дитину на руки, та тільки для того, щоб покласти в коляску і піти на прогулянку в парк. Поки ми гуляли, я обдумував кошториси і розраховував, що краще купити і як вигідніше продати. Тому я не помітив, як моя дитина виросла і самостійно пішла ніжками, як вона сказала перше слово, як навчилася читати й писати. Мені було ніколи. Я вже почав будівництво будинку за індивідуальним проектом. Окрім дому, на цій же ділянці я планував створити розкішну паркову зону з лавочками, садом каменів, фонтаном, садовими деревами, щоб можна було гуляти з родиною, сидіти на зеленій галявині, насолоджуючись співом птахів і неспішно попивати каву, загорнувшись у плед, коли прийде осіння прохолода… Я так мріяв. Але цьому не судилося статися, бо я помер.

Коли ми заливали бетон під фундамент будинку, донька пішла в перший клас. Я не зміг провести її вперше до школи, бо була важлива зустріч з підрядниками. Коли зводили стіни будинку, донька підходила до мене з проханням допомогти з домашніми справами. Я цілував її в голівку і відправляв до мами, бо в мене були важливі розрахунки.

З дружиною я також спілкувався рідко, бо… бо мені треба було працювати. Від її прохань піти погуляти я ухилявся відмовками, і зрештою вона перестала мене турбувати своїми проханнями. Навіть у відпустці, коли була можливість побути разом, я не відходив від комп’ютера, перевіряв кошториси, проводив онлайн-засідання, загалом, активно готувався до щасливого життя, яке мені не судилося прожити. Насправді я не жив, я спав і бачив сон про те, як колись житиму.

Прокинувся я тоді, коли зламав руку, копаючись у саду, при цьому зусилля мої були мінімальні. Гіпс наклали, але не була зрозуміла причина перелому. Вирішили обстежити, і виявилося, що це метастази, які йшли від печінки. Аналізи показали, що вони вже всюди, і операція неможлива. Всі лікарі були одностайні в тому, що я скоро помру, але розходилися в думках, коли це станеться. Спочатку я в це не вірив, потім впав у таку глибину відчаю, що якби мене тоді хтось застрелив, я б перед цим цілував йому руки. А потім… потім я змирився і прийняв, що йду з цього світу. І ось тоді я нарешті прокинувся…

З подивом я став дивитися на світ і з захопленням помітив, що навколо мене вирує життя, про яке я раніше не мав найменшого уявлення. Враженням для мене був зимовий малюнок на вікні. Я довго не міг відірватися від його химерного візерунку. Коли я насипав на підвіконня зернятка соняшника, то побачив синичок, мабуть, теж вперше у житті. Вони, виявляється, злітають і по черзі хапають зернятко, відлітаючи одразу, щоб його розлущити на найближчій гілці. Спокійно і без галасу, на відміну від горобців, які влаштовують бійки і розбірки, кому більше дістанеться. Мені залишалося зовсім мало часу, і я жадібно почав жити.

Я взяв дружину за руку і пішов з нею гуляти. Боже мій! Яке це неймовірне відчуття, коли в твоїй руці рука коханої людини, ти йдеш і відчуваєш її тепло, і тобі більше нічого-нічого не треба. Як я міг цього раніше не зрозуміти!

Донька… Я зайшов до неї в кімнату й уперше її обійняв. Ні, я, звичайно ж, обіймав її й раніше, але це були не обійми, а так, поверхневі дотики, які я навіть не відчував. А тепер, уперше в житті, я відчув її любов. Її ніжне маленьке серце було наповнене любов’ю й відданістю. Я міцно обійняв Лідочку за тендітну талію, поклав голову на її плечико і почав ридати, як маленька дитина. Я не пам’ятаю, скільки це тривало, але вона нерухомо стояла весь цей час, міцно мене обійнявши.

Переді мною почав відкриватися новий світ. Осінь пригощала мене своїми запахами. Зім’яті листя клена пахли пройденим жарким літом. Зачаровували своєю красою ранкові крапельки роси, на випуклих відображеннях яких відбивалися перші сонячні промені. Зграї птахів збиралися на оголених осінніх деревах і загадково про щось говорили на своїй незрозумілій мові. Я відчував, що й вони, так само, як і я, бояться летіти в інші краї, але їм, як і мені, доведеться це зробити.

Останній мій відпочинок на морі з родиною був у середині жовтня. Дивно, я їздив з ними на море іноді навіть по два рази на рік, але тут уперше для себе відкрив, що море, виявляється, пахне. Це романтичний запах червоних вітрил, і мені здавалося, що сліди на піску залишили повітряні ступні Асоль, коли вона ходила вздовж берегової лінії, слухала музику хвиль і мріяла про своє кохання. Море мені нагадало щось далеке, забуте, дитяче: батьків, радянську базу відпочинку, запах варених у відрі креветок. Але здавалося, що все це було не зі мною, а з кимось іншим.

І тут я раптом пригадав уже геть забутий епізод із мого дитинства. Коли я допоміг нашій сусідці з п’ятого поверху спуститися вниз, на лавку біля під’їзду. У будинку ліфта не було, а в неї були хворі ноги. Тому вона дуже рідко виходила на вулицю. Я пам’ятаю, як допоміг їй сісти на лавку, як вона підняла очі й сказала: “Ах, яка благодать, як добре-то, яка благодать”. Добре? На вулиці сльота, бруд, сиро, що тут доброго? Пам’ятаю, як я тоді здивувався, але нічого не сказав. А ось тепер дивлюся на все це і думаю – а як же справді добре, яка благодать! Як добре, коли ти можеш своїми легенями вдихати цю осінню свіжість, коли можеш відчувати на обличчі мокрі краплі дощу… і сліз, які дрібною солоною струмочкою стікали з моїх згасаючих очей.

Раніше я ніколи не молився. Під час вінчання батюшка нам сказав, що потрібно вдома читати “Отче наш” і щось ще. Я тоді взяв собі за правило перед сном читати “Отче наш”. Читав я цю молитву механічно, як заклинання, і йшов спати. Тепер все стало інакше. Я зрозумів те слово, з якого починалася молитва. Отець… люблячий, від якого залежить усе моє життя, зв’язок з яким я не мав, а тепер здобув. Дивне почуття дикого страху смерті й нових зароджуючихся стосунків з Богом, заснованих на любові. Від відчаю мене рятувала лише надія на те, що Він, мій Отець, тут, поряд, що Він мене чує, розуміє, любить, знає, що відбувається в мені. Це не знімало моїх страхів, але якимось чином перемінювало їх, давало сили володіти собою.

У мене виникла величезна потреба в молитві. Не молитися було вже неможливо. Молитва і життя стали чимось єдиним. Все переосмислювалося радикально. Те, що було важливим і значущим, стало дрібним і нікчемним. А те, що я раніше недооцінював, стало найважливішим. Тепло друзів, любов рідних, непереходящий цінність кожної миті життя, що минає.

А справді, яка різниця, у що ти одягнений, яка у тебе машина чи скільки у тебе грошей. Важливо, що ти можеш любити, жити, робити добро, дякувати, духовно рости. У цьому всьому й полягає справжня радість буття.

Господи Боже мій! Мені лише зараз, на порозі смерті, дійшло, що істинним моїм покликанням, як і кожного з нас, було БУТИ, а не МАТИ. Я мав давати приклад того, яким має бути чоловік, батько, друг, просто перехожий у житті, до життя не байдужий. Все моє життя до хвороби було карнавалом, на якому я танцював у масці, змінюючи її залежно від танця і партнера. Я плавав на поверхні води життя, тоді як все найцінніше і значиме було в її глибині. Я почав хворіти і страждати, але мені здавалося, що разом з болем з мене виходить щось лихе і мерзотне.

Усе, що я міг отримувати від Бога і від людей, викликало в мене величезне почуття вдячності. На кожен добрий жест, усмішку, добрий рух серця я був готовий відповісти обіймами і сльозами любові. Усі люди здавались мені такими добрими і гарними, так, що я не переставав дивуватися їх доброті. Хотілося лише одного – всіх милувати, всіх прощати, всіх дякувати, усім бажати спасіння душі.

Коли медсестра зайшла до мене в палату, поправила подушку і ковдру, я вже не міг подякувати їй словами, бо не міг говорити, але моє серце заплакало сльозами вдячності.

Я не міг уже подякувати всім тим, хто стояв біля моєї могили, але я кожного з них обійняв своїм серцем і з сльозами сказав кожному “ДЯКУЮ”. Я хочу, щоб ви це знали. Знали, що я вас усіх дуже сильно люблю. Що таке життя, я зрозумів лише в самому його кінці. І я вдячний Богу, що Він дав мені таку можливість, адже її могло б і не бути. Я зрозумів, що таке щастя. Його неможливо знайти, зловити і посадити в баночку. Воно, як метелик, там помре.

Щастя – у поточному моменті, воно невловиме.

Щастя – це радість. Це постійне неперехідне почуття внутрішнього блаженства.

Щастя – це Бог, якого я віднайшов у кінці шляху і упав у Його відкриті обійми».