Несподіваний дзвінок

Випадковий дзвінок
— Павло Іванович? — голос у слухавці був холодний і офіційний.
— Так, я Павло Іванович. А хто це говорить?
— Це директор Дитячого будинку. Через тиждень Вашій дочці виповнюється три роки, і ми будемо змушені перевести її до іншого закладу. Ви впевнені, що не заберете її?
— Почекайте, яка дитина? Чия дочка? У мене син, Василько, — ошелешено бормочу я.
— Надія Павлівна Семенюченко. Це ж Ваша дочка?
— Ні, не моя. Я — Василенко. Павло Іванович, але Василенко.
— Вибачте, — втомлено сказала слухавка, — здається, трапилась якась плутанина.
Часті гудки, що пролунали за секунду, били по вухах, як набат.
«Чортзна-що! — обурювався я. — Якась дочка, малятко, розумієш! Що у них там за безлад у документах?!».
Але дзвінок засів у душі гострим скалком. Чомусь думалося про те, як живеться діткам без дому, без теплої мами, дбайливого батька, без турботливих бабусь. У Василька-то був увесь набір родичів, включно з тітками і дядьками з обох боків…
Олена одразу помітила мою задумливість, невідповіді питанням, та й що може укритись від пильного ока дружини, з якою живемо разом майже 10 років, а знайомі ще з першого класу?!
Чекаючи до вечора, вона за вечерею прямо запитала, що зі мною відбувається.
— Як, — каже, — звуть її?
— Кого? — здивувався я.
«Як вона взнала про дівчинку? Може, їй теж дзвонили?»
— Надя, — кажу. — Надійка.
— Ах, Надійка, значить… Я у тебе Оленка, а вона, значить, Надійка?! — підвищує голос дружина.
— Ну так, — кажу. — Надія Павлівна Семенюченко.
— Скажи мені ще її номер паспорта! — кричить Оленка.
— Та немає у неї жодного паспорта, навіщо він їй?
— Біженка, чи що? — трохи тихіше вищить моя благовірна.
— Хто біженка? — я зовсім перестав розуміти.
— Надька твоя біженка? Небось, хоче прописатися? Говори, підлий!
— Що говорити?! — я сидів, абсолютно ошелешений, забувши про вечерю.
І тут Олена заплакала. Не навзрид, не театрально, а якимись злими сльозами, що котилися горохом прямо на обвід фартуха.
— Я завтра ж поїду до мами. Майте на увазі, Василька я тобі не віддам, — крізь сльози сказала вона.
— Оленко, та чого ти? Що з тобою сталося? Навіщо до мами?
— А ти думав, я вам з коханкою тут прислужувати буду, з Надійкою твоєю? — гнівилася вона.
Тут до мене тихенько доходить абсурд ситуації. Взяв я дружину за плечі, посадив на кухонний диванчик і розповів їй все про ранішній дзвінок.
Тепер Оленка плакала вже з жалю до дівчинки. Взагалі, у жінок дуже багато сліз, і ллють вони їх з будь-якого приводу і в будь-якій кількості! А я жіночих сліз, особливо Оленчиних, терпіти не можу і навіть боюсь.
Їсти після таких потрясінь не хотілось, хіба щось поклював.
…Прокинувся я від того, що дружина стояла поруч і копалася в моєму телефоні! За майже 10 років спільного життя такого не було жодного разу. Значить, не повірила… шукає сліди любовного листування. Так мені стало гірко від такого недовіри, так противно… І тут вона шепче: «Пааш, Пааш…» і рукою мене тихенько штовхає.
Я зробив вигляд, що щойно прокинувся.
— Павле, це ж ось цей номер дзвонив, що стаціонарний, так?
— Так, — автоматично відповідаю, — цей.
— Ну спи, спи.
І Олена вийшла з спальні, прикривши двері. Телефон мій взяла з собою.
Легко сказати — спи. Заснеш тут! Чую, комп’ютер включився. Я полежав ще трохи, а потім тихенько встав і пішов до вітальні.
Олена швидко рухала мишкою і була так захоплена, що не помітила, як я встав за її спиною.
У пошуковій стрічці був забитий запит: «Дитячий будинок» і наше місто.
Комп’ютер трохи подумав і видав повну інформацію — офіційний сайт, адреса, телефон і навіть фото будівлі. Олена подивилася на екран мого телефона.
— Павле, співпадає!
— Що співпадає?
— Та телефон! Номер співпадає. Це телефон Дитячого будинку!
— Я так і сказав. А ти, значить, перевіряєш?
Олена повернулась на стільці.
— Не перевіряю, а уточнюю.
— Навіщо?
— Павле, а дім цей неподалік, — немов не чуючи мене, задумливо сказала Олена. — А давай туди поїдемо? От звідки у них твій номер телефона, якщо ти зовсім стороння людина, га?
— Про це якось і не подумав. А й справді, звідки? Може, і справді, з’їздити, дізнатися все? А то так і будуть чужих дітей на мене приписувати, а я — розбирайся потім!
Заснути в цю ніч мені вклався лише з натугою. Я вже майже засинав, як дружина вкотре штовхнула мене в бік.
— Павле… Павле…
— Ну що ще?
— А точно у тебе нічого ні з ким не було? Раптом там… разочок… випадково… з першою любов’ю, наприклад. Може, ти її зустрів після стількох років, почуття прокинулися, га? І вона тобі нічого не сказала, а дівчинку просто в пологовому будинку залишила. А, Павле? Павле!
— Яка любов, Олена??? Я як сів з тобою за одну парту в першому класі, так і сиджу ось… лежу, тобто, плюнув, ну з тобою, в загальному. А 4 роки тому, ти згадай, Василькові якраз 3 роки виповнилося, в садок пішов, хворів весь час, а ти вже на роботу вийшла, хто з ним сидів? Я. Довелося перейти на віддалену роботу, пам’ятаєш? Безкінечні мікстури, таблетки, режим харчування, візити до лікарів. Які коханки, я тоді на ногах ледве тримався, засинав у польоті, ще не доторкнувшись подушки! Не було у мене нікого, немає і бути не може!
— А звідки тоді твій номер там? Хтось же його залишив для зв’язку? — не вгамовувалася дружина.
Це питання і мене не залишало у спокої. Я вже, грішним ділом, перебрав у думках усіх дамочок, від яких можна всього очікувати. Ні з якою з них у мене нічого не було, але їхня підступна натура могла б влаштувати такий вибрик.
Але всі вони вийшли з підозри: хтось вдало влаштувався в особистому житті, у когось з дитиною сиділа бабуся, а найбільш активна і зовсім поїхала за кордон років 5 тому.
Але, оскільки в житті може бути навіть те, чого ну ніяк бути не може, я прийняв тверде рішення навідати цей Дитячий будинок вже завтра.
Хоча ми й приїхали рано, але не були першими — перед дверима директора вже сидів відвідувач, блондинистий, худий чоловічок. Вочевидь, одягнений чисто, але якийсь весь… неохайний, чи що, нечесаний. Очі бігають, руки, що тримали якісь папери, трохи тремтять. То чи від хвилювання, то чи, що більш ймовірно, після вчорашнього.
— За мною будете, — несподівано густим басом сказав чоловік.
Майже одразу відчинилися двері, і його запросили в кабінет. Хвилин 15 звідти лунав чийсь рівний голос, перериваний басистим бубнінням.
Нарешті чоловічок, скуйовджений і вже без паперів у руці, вискочив з кабінету, і нас запросили ввійти.
— Добрий день, — приємна брюнетка середнього віку стояла біля вікна, кусаючи дужки окулярів. — Ви з якого питання?
— Ми з учорашнього, — жартував я.
Жінка сіла за стіл.
— Знаєте, мені зовсім ніколи відгадувати загадки. Будьте ласкаві, викладіть вашу проблему чітко і, по можливості, коротко.
Я нагадав їй про вчорашній дзвінок (голос був цілком впізнаваний).
— А, це… — Жінка втомлено усміхнулася. — Пробачте мене, вийшла помилка, дзвонили не вам.
— Як не мені, якщо у вас мій номер! До речі, звідки він у вас?
— Розумієте, Павле Івановичу, я помилилася цифрою. Той номер починається з 927, а я набрала 937. Те, що ви теж Павло Іванович, — чистісінське співпадіння. Отак буває…
Він, до речі, перед вами заходив.
— Хто? — тупо запитав я, хоча вже знав відповідь на це питання.
— Павло Іванович Семенюченко, батько дівчинки.
Отже, я ще раз прошу у вас вибачення і прощаюсь. Вибачте, у мене багато справ.
Жінка встала.
«Таїсія Семенівна Мамочка» — було написано на її бейджику.
Олена, вочевидь, теж встигла прочитати цю інформацію, оскільки запитала:
— Таїсіє Семенівно, а він, цей Павло Іванович, дівчинку забере?
Директорка подивилася на нас і знову сіла за стіл.
— Ні, не забере. Мати дівчинки померла, а у цього Павла Івановича семеро дітей від різних жінок. За три роки він всього двічі тут був, та й то під нашим тиском. Надійка йому не потрібна. Все, шановні? Я відповіла на всі ваші запитання? Тоді до побачення.
Ми, ошелешені побаченим і почутим, вийшли з будівлі.
Старші діти якраз були на прогулянці. Хтось гойдався на маленьких гойдалках, хтось скочувався з гірки, двоє хлопчиків влаштували на лавці автомобільні гонки.
Я дивився на цих дітей і до мене повільно дійшло, що саме тут не так.
У дворі було тихо. Варто було Василька вивести на подвір’я, одразу ж починався крик, вереск, просто галас. Ці діти не галасували, вони не сміялися на весь голос, тільки тихенько перемовлялися між собою. Вони нагадували маленьких сивобородих. Ці дітки одразу стали дорослими, адже дитинства у них не було. Було виживання — у когось у холоді, у когось у голоді, відсутність іграшок, одягу, було байдужість дорослих, а іноді і жорстокість.
Я повернувся до Олени. Її очі були повні сліз. Ось знову ці сльози! З будь-якого приводу вони тут як тут!
Ми повільно пішли до воріт, і тут тишу розірвав крик — «Мама!». Усі діти, як по команді, повернулися в бік нас. Прямо на нас, розкидаючи руки, бігла дівчинка в смішній шапочці з помпоном. «Мамо, мамо, — кричала вона, — я тут!».
Від усього маху дівчинка вдарилася в оленині ноги, і вже звідти почувся плач, такий гіркий, такий надривний, що сльози з’явилися і в мене.
— Надійка, Надя! — по доріжці до нас бігла вихователька. Вона намагалася взяти дівчинку на руки, але та пручалася і міцно трималася за Оленчину ногу.
Ледве вдалося зняти дівчинку з Олени, (у виховательки знайшлася шоколадка, яка і вирішила проблему), і ми майже бігом залишили територію Дитячого будинку.
У машині ми мовчали. Олену прямо трясло до всього, та й я почувався не дуже. Руки підрагували, зовсім як нещодавно в мого тезка, і я припаркувався біля узбіччя, щоб трохи заспокоїтися.
Олена подивилася у вікно і очима показала мені на вивіску магазину, який був у двох кроках.
Не змовляючись, у повній тиші, ми синхронно вийшли з машини і, взявшись за руки, пішли до «Дитячого світу»…
За лялькою і рожевою сукнею.
Наша дочка Надійка буде найвишуканіша!