Connect with us

З життя

Тому, що він — добрий

Published

on

Вікторія поставила важкі валізи на підлогу в коридорі.
– Ура! Мамочка приїхала! – радісно закричали дівчатка, вибігаючи назустріч з дитячої.
Віка усміхнулася. Нарешті вона вдома! Позаду чотиримісячні курси підвищення кваліфікації, обшарпаний гуртожиток, іспити…
Вона обійняла і розцілувала доньок, що притиснулися до неї. Ну як же без подарунків?!
– Іринко, це тобі! – мама простягнула старшій красивий пухнастий светр. Зойкнувши, модниця Ірка побігла до дитячої. Не добігши, повернулася, обняла збентежено маму:
– Дякую, мамочко! Такого я і мріяла! – і знову зникла.
– Катюся, а це – тобі! – і мама витягнула з валізи щось біло-синє, м’яке й незрозуміле.
Бабуся Оля підняла здивовано брови: що ж це за дивна річ опинилася в худорлявих ручках молодшої внучки? Іграшка, чи що?
На Катю дивився косоокий заєць. Голова його була жорсткою, з пап’є-маше, а животик і лапки – м’якими, наповненими тирсою. Заєць був білий, з короткою штучною вовною, одягнутий у синю сорочку-косоворотку.
Все б нічого. Але…
Більш потворної іграшки було важко уявити. Косі очі зайця – різної величини, та ще й розташовані на різних рівнях. Горбоносе чомусь личко уперто схилене вбік, а на тонких губах застигла крива винувата усмішка. Він наче вибачався за своє неподобство…
– Ого! – вигукнула одягнена в обновку Іра. – Мамо, це що за уродець?!
– Донечко… – видихнула бабуся Оля. – Невже по всьому Києву не знайшлося страшнішої іграшки, що ти привезла оцю?! Та їй хіба що ворон на полі відганяти!
При цих словах бабусі маленька Катя здригнулася, міцніше обняла зайчика і втекла до дитячої.
– Знаєш, мамо, я розумію твоє обурення. Але… – мовила Віка. – Центральний дитячий світ у Києві дуже великий, іграшок там багато, полиці заповнені… А він чомусь сидів один на самій нижній… Мені його стало дуже шкода. І, здається, зайчик був радий, коли я взяла його в руки… Не знаю, чому, але мені здалося, що він мені промовив: «Дякую!»
Бабуся недовірливо хитнула головою, махнула рукою… Її доросла донька, лікар найвищої категорії, не встигла наігратись: повоєнне дитинство не балувало дітей розкішшю іграшок…
Потворний заєць, виготовлений на фабриці іграшок у далекій Грузії, став улюбленцем Каті. Його назвали серйозним ім’ям – Прокоп. Дві букви «р», які Катерина вимовляла з гарним гаркавінням, додавали комічності образу зайця.
Вдень Прокоп терпляче чекав дівчинку зі школи, а вночі так само терпляче слухав казки і історії з життя Катюшиних подруг. Дитина засинала, міцно притискаючи зайчикову мордочку до щоки…
Роки летіли швидко.
Від періодичних прань біле хутро зайця стало жовтуватим – що зробиш, тирсова начинка фарбувала штучний мех; а синя сорочка-косоворотка, злинявши, стала блідо-блакитною. Прокоп набув доволі моторошного вигляду, але від цього став ще більш улюбленим Каті – вона всіляко жаліла свого друга.
Катрі було сімнадцять, коли у її старшої сестри народився син, Сашко. Як тільки малюк почав усвідомлювати себе в світі, куди він прийшов, потворний заєць став його кумиром. Засинаючи в своєму ліжку, Сашко шепотів зайцю ласкаві слова, а Прокоп усміхався хлопчику, як колись його тітці.
З великою неохотою Сашко одного разу вручив зайця своєму ревучому маленькому двоюрідному братові Костику. Сльози образи стали сльозами радості, коли Костик пішов додому, пригорнувши Прокопа обома руками до грудей. Заєць знайшов нового юного співрозмовника…
Ніхто не здивувався, коли Костик рішуче простягнув іграшку плачучій чужій дівчинці на подвір’ї, встигнувши щось прошепотіти Прокопу на вушко. Дівчина здивовано подивилася на Костика, але зайчика взяла…
Тут би і казці край – заєць Прокоп покинув родину, перебравшись у дбайливі руки нової господині. Але…
Важко сказати, скільки минуло років після благородного жесту Костика. Нещодавно зовсім старенька Вікторія була в гостях у подруги юності, Ліди, такої ж сивої бабусі, як вона сама. Похилого віку дами жваво бесідували, згадуючи молодість, і Вікторія ні з того ні з сього розповіла історію потворного зайця.
– Невже ти про цю тваринку мені зараз говориш? – запитала Ліда, витягаючи звідкись з-за спини щось безформне, линово-блакитне…
– Прокоп!… – ахнула Вікторія.
– Ну, не знаю, Прокоп він чи Теофан, але намагаюся викинути цю пакість вже котрий рік! Правнучка Кіра не дозволяє… Подарували їй, бачиш, на подвір’ї, коли вона забила коліно і плакала…
Вікторія взяла іграшку в руки… Замислилась… Згадала далекий літній день, худенькі руки Каті, що притискали потворного зайця до грудей… І усміхнулася…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

три × 5 =

Також цікаво:

З життя16 хвилин ago

Я разорвала отношения с матерью из-за собаки и не жалею.

Сегодня я решила разорвать отношения с матерью из-за собаки. И ни капли не сожалею. Переломный момент наступил не тогда, когда...

З життя18 хвилин ago

Утренние заботы в 5:30

Мамино утро в 5:30 В прошлую субботу мы с мужем Игорем вскочили в полшестого утра, будто по тревоге. А всё...

З життя20 хвилин ago

Он умолял о ребёнке, а сбежал к маме, когда сыну исполнилось три месяца

Меня зовут Анфиса, и до сих пор не могу прийти в себя. Мой муж, тот самый человек, который умолял завести...

З життя24 хвилини ago

«Ты всегда всем недовольна!» — сорвался я, а назавтра она отомстила самым подлым образом

“— Да вам вечно всё не по нраву!” — вырвалось у меня в адрес тёщи. А назавтра она отплатила мне...

З життя32 хвилини ago

Невестка запретила видеться с внуком из-за отказа нянчить её сына

Сегодня запись в дневнике будет тяжёлой. Мне, Василию Петровичу, уже за шестьдесят, а я не могу понять, как так вышло,...

З життя36 хвилин ago

Меня лишили общения с внуком из-за отказа нянчить его непослушного ребёнка

Меня зовут Татьяна Николаевна. Мне шестьдесят четыре года. Всю жизнь я старалась быть хорошей матерью, честным человеком, не лезть в...

З життя39 хвилин ago

Муж заботится обо всех, кроме своей семьи

Меня зовут Тамара, и вот уже семь лет я замужем за Олегом. Мой супруг — человек мастеровитый, с доброй душой...

З життя1 годину ago

Моя сестра считает, что мамина квартира только для неё — прошу вашего совета!

**Дневник. Разделённая семья** В тихом городке под Воронежом, где старые берёзы шепчут о былом, мне в 37 лет приходится переживать...