Вільна хвилина на чай в кабінеті УЗД.

Ольга сиділа в кабінеті УЗД. Пацієнтів сьогодні було мало, випала вільна хвилинка на чай. Жінка помішувала цукор, ложка билася об склянку, видаючи мелодійний дзвін. Ольга була незадоволена, оскільки зранку все пішло шкереберть. Поссорилася з чоловіком через дрібниці. Запізнилася на роботу, за що отримала догану. Настрій був невимовно поганий. Вона розгорнула блискучу фольгу і дістала шматочок шоколаду. Немає нічого кращого для зняття стресу. Шоколад був смачним, чай ароматним, але допити його не дали. У двері постукали, і на порозі з’явилася молода жінка з обличчям, що сяяло від радості. Ольга її впізнала. Минулого разу та приходила з чоловіком, привабливим чоловіком.

– Мене знову направили до вас, – усміхнулася жінка.

– Ну, якщо направили, – Ольга неохоче взяла карту.

– Віра Силіна, п’ять тижнів.

Жінка лежала на жорсткій кушетці, по її округлому животу ковзав датчик. Серце майже завмирало від очікування. Вона чекала на цю дитину сім років. За цей час вони з чоловіком обійшли чимало лікарів, але все було марно. Віра вже боялася, що безплідна. Але все позаду, зараз вона була щаслива. Ольга не поділяла її радості. Своїх дітей у неї не було, а чужого брати чоловік не хотів. В душі жінка заздрила тим, хто міг відчути щастя материнства.

– Що там? – хвилювалася Віра, дивлячись на похмуре обличчя лікаря.

– У плода є патологія. У вас народиться дитина з відхиленнями, – відповіла та.

Віра застигла від жаху.

– Тут якась помилка. У мене гарні аналізи, – слабко протестувала вона.

– Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б задумалася.

Ольга не відчувала докорів сумління і незворушною рукою зробила запис у карті. Віра на зігнутих ногах вийшла і попрямувала до лікаря. В коридорі, просоченому ліками, було холодно, як і в душі жінки.

– Віра, добре подумайте. Дитину з синдромом Дауна важко виховувати. В будь-якому разі, вибір за вами. Термін невеликий. Якщо що, я випишу напрямок, – слова звучали як вирок.

Пацієнтка пробурмотіла щось нерозбірливо і поспішила залишити кабінет. Вона сама не пам’ятала, як вийшла з лікарні і викликала таксі. Дома, не знявши взуття, впала на ліжко і розридалася. Чому її так покарано? Що в житті зробила не так? Ще нещодавно вона уявляла, як гулятиме в парку і слухатиме приємну музику. Бесідуватиме з малюком і читатиме вголос дитячі книжки. Всім серцем полюбила цю дитину. І раптом таке… Повернувся з роботи Борис застав дружину в сльозах.

– Віра, що сталося? – злякався він.

Отримавши від неї пояснення, Борис посумнішав і сказав, що повідомить батькам. На сімейній нараді Віру намагалися переконати позбутися дитини.

– Навіщо тобі інвалід? – умовляла мати.

– Будеш з ним мучитися. Які твої роки? Молода, здорова, народиш іншого. А цього залиш.

– Мамо, що ти говориш? Таке слово вигадала! Він же не річ, а жива істота!

– Ось саме, істота! Народиш – будеш дивитися сама!

– Борисе, ну поясни ти своїй впертій дружині, що хвора дитина – це хрест на все життя! – плакала свекруха. Віра почувалася беззахисною голубкою, яка потрапила в зграю ворон. Батьки мовчали, вважаючи, що це жіноча справа. І тільки старенький дід заступився за внучку:

– Чому ви на неї насіли? Хай сама вирішує, як краще.

І Віра вирішила залишити дитину. Батьки злостилися і не розуміли її. Борис замкнувся і віддалився. Рідні відвернулися, коли Вірі так була потрібна їхня підтримка. І хоч було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

– Може, я це заслужила? – запитувала Віра діда.

– Ніхто не знає, чому так сталося. Ти, головне, не нервуй, для дитини це шкідливо. І чоловіка пробач, йому теж нелегко.

Вагітність протікала на диво легко. Лікар лише руками розводила і просила сподіватися на краще. Віра молилася і сподівалася на диво. А вночі, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно переїхав спати на диван у вітальні. І коли серед ночі викликали швидку, знову молилася за дитину: “Лише б все було добре!” Морозного ранку народилася дівчинка. Віра була готова побачити недосконалість. Але їй показали малечу, і сльози навернулися на очі. Дівчинка була схожа на янгола. Світлі волосинки, кругленькі щічки і неймовірно великі блакитні очі.

– І це диво мене хотіли змусити знищити, – з жахом прошепотіла вона.

Вдень заявилися родичі, вітали. Бориса пустили до палати. Він приніс великий букет квітів і просив вибачення. Віра пробачила, хоч у душі залишився осад. Вона підійшла до вікна і побачила, як за склом кружляють сніжинки, забираючи з собою горе і печалі. Згадалося УЗД та лікар, через яку ледь не зруйнувалося крихке щастя. Борис милувався донькою, що спала в ліжечку. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще нещодавно чоловік поводився як чужа людина.

– Як назвемо донечку? – запитав він.

– Надія, – відповіла Віра. – Тільки вона не дозволила мені зробити страшну помилку.