Життя у переповненій кімнаті: історія Лени.

Юлія мешкає в комунальній квартирі на Подолі в Києві. Має вона невелику кімнату на двох із сином Тарасиком, всього 15 квадратних метрів. Затишна, чистенька, з вікнами на дитячий майданчик у дворі. Іноді вони з сином навіть виходять на цей майданчик, звичайно, увечері, коли мами з дітками вже розійшлися по домівках. Комунальне життя в Юлі не звичайне… Немає ані сварок між сусідами, ані суперечок щодо черги на прибирання чи оплати телефону. Сусідки у Юлі – інтелігентні бабусі-сестри, дуже милі, тихі старі діви, які пережили в молодості Голодомор і втратили в ньому всю сім’ю. Тарасика вони люблять, як рідного внука, сидять із ним, коли він хворіє, а Юлія має йти на роботу, підгодовують та балують зі своїх пенсій. Юлія натомість дбає про порядок у всій квартирі. Так і живуть вони у своєму маленькому світі, дружньо, затишно і спокійно…

Чоловіка у Юлі немає з тих пір, як народився Тарасик. Точніше, хлопцю було приблизно рік, коли тато тихо зник із їхнього життя. У Тарасика ДЦП. Дитячий церебральний параліч… У нього синдром насильницьких рухів, гіперкінези, коли дитина рухається як маріонетка на ниточках. При ходьбі судомить все тіло, руки корчить, обличчя перекошує гримаса… Але інтелект повністю збережений. Зір, слух – все в нормі. Говорить він добре, хоча й сильно заїкається. Тарасик дуже добрий, грається зі старою кішкою Марічкою, папугами і хом’яком. Перші чотири роки життя Тарасика з мамою не виходили з лікарень. Додому з’являлися лише між курсами реабілітації. До чотирьох років він досить зміцнів, щоб піти в дитячий садок. В Києві майже в кожному районі є корекційні садочки, де приймають навіть важких діток. Але Юлія тоді мала таке скрутне фінансове становище, що мусила шукати для Тарасика цілодобову групу, а це не всюди є. Нарешті вона влаштувала Тарасика в підміський садочок, куди батьки могли залишати дітей на п’ять днів. Тарасик швидко звик, не капризував, терпляче чекав маму по п’ятницях. Юлія влаштувалась помічницею на друкарню, ще й підробляла прибиральницею в офісі по дві години на день. Разом з пенсією сина на життя вистачало.

Життя розпочиналося о сьомій вечора в п’ятницю… Юлія забігала в садочок однією з останніх, запихана, знервована. Пожила няня передавала їй дитину, мішок з одягом, забрудненим за тиждень, і малий пакетик із запіканкою та яблуками, що залишилися з підвечірку. Вони виходили на вулицю і сідали на маршрутку, потім їхали в метро, потім на тролейбусі… Дорога з дому в садочок і назад була для Юлії та Тарасика справжнім випробуванням.

Того року була рання та сніжна зима. Сніг прибирати не встигали, він усе падав і падав, його просто згортали вздовж доріг в брудні мокрі кагати. Юлія відпросилася з роботи о другій, інакше ризикувала не встигнути забрати Тарасика із садочка. Але дісталася швидко, і вони з хлопчиком вирішили зайти в зоомагазин біля метро… Зоомагазин давно вабив Тарасик уяву, там стояли чудові акваріуми, щебетали пташки в клітках, продавалися хом’ячки і шиншили. Тарасик кинувся всередину, загрібаючи ногами, судомно стискаючи кулачки і сяючи від щастя. По дорозі до заповітних кліток він зачепив ланцюг для собак, і той з важким дзвоном упав на підлогу…

– Жінко, у нас і так покупців немає, а ви зараз останніх розлякаєте зі своїм… (продавчиня затнулась, мабуть, напрошувалося якесь неприємне слово) зі своєю дитиною.

Продавчиня стала збирати впалі ланцюги, Юлія кинулася їй допомогти, але та грубо відсунула Юлію вбік.

– Сама зберу… Це зоомагазин, а не зоопарк. Братимете щось? Ми закриваємося.

Юлія взяла сина за руку, мовчки вийшла з ним на вулицю… Через снігопад не було видно входу в метро. Вони спустилися вниз по ескалатору, пропустили три переповнені електрички і втиснулися в четверту. Зазвичай при вигляді Тарасика завжди знаходився якийсь свідомий студент чи жінка, які без слів поступалися йому місцем. Але зима, снігопад і бруд, штовханина, втома і тіснота зробили всіх пасажирів вагона байдужими і егоїстичними. Юлія попросила дівчину, що сиділа з краю, трохи посунутися. Тарасик сів, незграбно рухаючись і зморщуючись, але все-таки наступив дівчині на ногу. Дівчина змовчала, але окинула Юлію таким красномовним поглядом, що в неї всередині щось обірвалося й защемило в носі…

З тролейбусом їм, можна сказати, пощастило. Він був напівпорожнім, і Тарасик із мамою сіли на подвійне сидіння біля вікна. Юлія закрила очі. Їй було всього 30 років, а Тарасикові шість. Від хронічної втоми і стресу Юлія виглядала набагато старшою, бліда, з колами під очима, огрубілими руками. Про особисте щастя вона навіть не задумувалася тепер. Все, що вона хотіла – швидше дістатися додому, напитися гарячого чаю, покласти Тарасика спати і заснути. Тарасик згадав, що вони вчили пісню до Нового року. Він відірвався від вікна і почав смикати матір.

– Ма-мо-усю, слу-хай… Про Святого Миколая! – Тарасиків голосок заїкався, він увесь напружився і заспівав.

– Заткни ти свого виродка… Поки я його не заткнув. Що за країна, бардак. Кормимо якихось виродків, б…

Чоловік на передньому сидінні був добряче напідпитку. Інші пасажири з цікавістю спостерігали за тим, що відбувається. Тарасик задумався, а потім заревів на весь салон. Тролейбус під’їжджав до зупинки. Чоловік підвівся та схопив Тарасика за комір. Юлія раптом озвіріла, вийшла зі ступору, в який її ввігнали слова чоловіка. Вона вхопилася міцно йому в обличчя і відштовхнула від сина в дверний проріз. Тролейбус зупинився і відчинив двері. Юлія штовхнула чоловіка в пах, вклавши в цей удар всю накопичену образу, біль і горе. Чоловік зігнувся вдвоє, не втримався на ногах і впав на вулицю прямо в чорний від бруду замет.

– Колю, двері зачиняй швидше, поїхали, – кондукторка, що спостерігала за цією сценою, явно була на боці Юлі…

На наступній зупинці Юлія вийшла, підняла на руки втомленого хлопчика, мішок з одягом і вирушила крізь снігову заметіль до дому… Єдиного їхнього притулку, де на них чекали бабусі-хранительки, гарячий чай і кішка Марічка.