Ти знаєш, до ранку не витримати: ніч і снігова буря вже близько.

– Ти, Сашку, не жилець. Сам розумієш. Скоро ніч, заметіль починається. До ранку тут не дотягнути.
Розмовляли двоє. Один високий, у чорній куртці, міцно стояв на лижах, за плечима рюкзак і рушниця. Другий, напівлежачі на снігу, дивився на нього знизу вгору. Поруч зламана лижа і неприродно підвернута нога. Навколо голий степ: ні деревця, ні кущика, тільки десь далеко, майже на лінії горизонту, темною смугою виднівся ліс. Вечоріло, вітер посилювався, кидаючи колючі, але ще рідкі сніжинки.

– Сам розумієш, – ніби виправдовуючись, мовив високий, – якби в лісі, була б інша справа, там хоча б можна було розвести вогнище. А тут до лісу півтори години ходу. Мені тебе не дотягти.

– А ти пробував? – втомлено запитав той, що лежав на снігу.

– Тут і пробувати нічого, – переходячи на крик, швидко заторохтів інший. – Залишуся з тобою – обоє загинемо, була б охота тут братську могилу влаштовувати. Мені на той світ зовсім не хочеться. А так хоча б я живий залишуся.

– Завжди відчував, що ти, Толіку, людина з гнилинкою.

– Годі мені докоряти! – ще більше розпалюючись і підвищуючи голос, відповів перший. – Це тільки в книгах все гладко виходить, а в житті все навпаки. Людина людині – вовк. От як буває. Я що, винен, що ти ногу підвернув. Я ж не Максим Перепелица – грудьми на амбразуру кидатися. Я не герой, розумієш? Я простий українець.

– Тому-то і не українець…

Трохи помовчавши, Толік раптом різко викинув вперед руку з лижною палкою. Він спритно зачепив за ремінь рушницю Сергія і швидко відштовхнув зброю вбік. Зміщена по снігу, вона уткнулася в сніжний горбок.

– Що ти робиш, гад? – обурився лежачий, дивлячись на нього з підлоба.

– А це так, для мого спокою. А то хто тебе знає, дурного, ще пальнеш зі злості мені в спину.

Потім махнув рукою – мовляв, чого з тобою час гаяти – і, боягузливо опустивши очі, відштовхнувся лижними палками. Завищав сніг під лижами, і, швидко набираючи швидкість, Толік покотив у бік далекого лісу.

Напівлежачи, Сергій дивився вслід постаті, що віддаляється, поки вона не зникла за сніговими пагорбами. “Людина людині – вовк…” – подумки повторив він і тихо додав: – Ось так живеш з людиною поруч, а до кінця і не знаєш, що вона собою являє.

А через деякий час завив вітер, сніг посилився, засипаючи все довкола.

Раптом здалеку почулося виття. Вовче виття. Від якого кров застигла в жилах. “Рушниця!” – спохопився Сергій. Необхідно дотягнутися до неї. Патронів вистачає. А його улюблений двоствольний “Зубр” лежить за кілька метрів, втупившись стволами в замет. Він спробував повернутися до нього, напружуючи останніми силами. Але гострий біль так різонув, що в голові все потемніло, і, мало не втративши свідомість, безпорадний чоловік припинив подальші спроби дістатися зброї.

Переборюючи себе, Сергій дивився, як через пелену снігу до нього повільно наближаються кілька темних плям, які з кожною секундою ставали все більше і чіткіше.

– Вовки, – здивовуючись своєму спокою, прошепотів він. – Ось і моя смерть…

Болюче різонув, грудка підкотила до горла: “Мамо! Як же вона без мене?!”

В двох кроках від нього стояли вовки. Їх було четверо: могутніх, сильних, безжальних хижаків. Впереді ватажок із простреленим лівим вухом і нижче зростом, ніж інші, мабуть, вовчиця.

– Десь я тебе бачив? – промайнула думка, перш ніж Сергій провалився в глуху, в’язку темряву.

Кажуть, в останні секунди у людини перед очима пролітає все його життя. Ось і Сергій побачив себе хлопчиськом, що біжить у літній сонячний день з друзями до озера. Поруч із ним, не відриваючи від нього очей, його пес на ім’я Вірний. Ім’я своє він отримав не дарма. Ні на хвилину не залишав свого господаря без нагляду. Гучна ватага хлопців, піднімаючи хмари бризок, ринулася у воду. Сергій заплив далі всіх. І тут, під гучний сміх і крики друзів, у воду кинувся Вірний. Друзі хохотали:

– Давай, вилізай! Нянька за тобою прибігла!

А Вірний, допливши до нього, схопив зубами за зап’ястя і потягнув до берега. Тримав міцно, але не боляче. Під улюлюкання друзів задоволений собою Вірний витяг Сергія на берег і радісно застрибав біля ніг.

Вірний – улюблений пес Сергія, безпородний, але досить високий і сильний, з широкою груддю і міцними лапами. Непропорційно велика голова з розумними очима трохи нагадувала вовка. Господаря свого любив безмежно. Іноді ця любов переходила всі межі.

Одного разу Сергій пішов на риболовлю, і пес ув’язався за ним. На березі, знайшовши вільне місце поміж рибалками, він, як належить, розмотав вудку і зробив закид. Коли поплавок торкнувся води, Вірний, вирішивши, що господар з ним грається, з усього маху шубовснув у воду, щоб принести поплавок зворотньо. Перелякавши всю рибу і почувши від рибалок безліч “компліментів”, задоволений пес приніс Сергію пожований поплавок. Відтоді, підходячи до ставка, той казав, дивлячись собаці в очі: – Додому! Йди додому.

Вірному не треба було повторювати двічі, він, сумно опускаючи очі, повертався і неохоче біг додому.

Потім у його пам’яті промайнули події позаминулого літа. Сергій із двома мисливцями переслідував вовків. Двох вдалося застрелити, а ось третя вовчиця, залишаючи сліди крові, пішла від них. Прагнучи врятувати своє виводок, вона хотіла перепрятати вовченят в інше місце, але не встигла і мимоволі навела мисливців на своє лігво.

І ось троє чоловіків стояли, роздумуючи, що робити з трьома вовченятами, яких вони витягли з-під коріння поваленої берези. А ті, збившись у купку, то пищали, то намагалися смішно гарчати.

– Та пристрілити їх треба! І все! – сказав Толік. – А то виростуть, потім гони їх.

– Ну, що ти, – захистив їх Сергій, – вони ж ще малюки.

– Та ти що, Сашку, такий боягузливий! Дай-но, я це зроблю, – наполягав Толік.

– А ти, як я бачу, дуже сміливий, проти щенят з рушницею не боїшся. А ти зустрінься з одним з них через рік, тоді й покажеш свою сміливість.

– Та не сперечайся ти з цим дурнем, – втрутився у розмову третій. – Давай краще за вовчицею, бачиш, кров на траві. Добре її зачепили, далеко не піде. А ці без неї і самі загинуть.

Коли мисливці віддалилися, Сергій присів біля тихих вовченят.

– Ну, що мені з вами робити, хлопці?

Збившись у купку, вони притихли, слухаючи звук, що виходив від дивного створіння, яке видавало небезпечні, зовсім не лісові запахи. Раптом Сергій відчув холод по спині, і почуття небезпеки змусило його різко озирнутися. З-поза стовбура старої берези на нього сталевим поглядом дивилася вовчиця. Ліве вухо у неї було відстрелено, і по голові стікала струмка крові, але, судячи з засохлим плямам на шерсті, вже не така сильна, як спочатку.

Сергій встав, машинально піднявши рушницю. Вовчиця відступила назад, за стовбур дерева.

– Та ти, мамко, розумна! – прошепотів він, трохи заспокоюючись. – Та й рана у тебе, як я бачу, дріб’язкова… Ну, гаразд, забирай своє потомство і перепрячь надійніше.

Сергій опустив рушницю. Потім, задкуючи назад, став повільно, без різких рухів, відходити до околиці лісочку, не відриваючи погляду з хижака. Вовчиця знову з’явилася з укриття і зробила кілька кроків вперед. Потім зупинилася і уважно стежила за тим, як віддаляється людина, наче намагаючись запам’ятати його.

Було тихо. Метель закінчилася, лише рідкі сніжинки кружляли деінде. Сергій лежав, втупившись у чийсь теплий шерстяний бік, і теребил руками грубі косми волосся. Ще не прийшовши в себе повністю, всміхаючись, подумав: “Вірний! Ти зі мною, Вірний”.

І тут свідомість, як ножем, порізала страшна думка: “Я ж помер! А Вірного кілька років тому застрелив п’яний мисливець, прийнявши його за вовка”.

Але шерсть наполегливо продовжувала лоскотати обличчя. Остаточно приходячи в себе, Сергій відкрив очі, підняв голову. І тут же застиг, не вірячи своїм очам. Він лежав поруч з вовком. Ні, не просто поруч, а обнявшись з ним. Він обережно огледівся навколо. Так не з єдиним вовком. Навколо нього, точніше, прикриваючи його, лежали, припорошені снігом хижаки. Сергій боявся не те що поворухнутися, боявся дихати.

– Це що ж, ви всю ніч мене гріли? – прийшла в голову безглузда думка.

Але тут же підступний внутрішній голос прошипів:

– Як таке! Тебе гріли! Дивись уважніше. – Вони собі сніданок гріли.

Почувши, що людина прокинулася, звірі стали один за одним підніматися на ноги, струшуючи з себе сніг. Останньою піднялася одноуха вовчиця, яка лежала на його ногах. Вовки зібралися навколо неї, могутні, широколобі, скуласті – справжні господарі лісу.

– Нічого собі, у тебе хлопчики підросли, – пробуркнув Сергій, дивлячись на них.

А вовчиця, спокійно дивлячись на нього, розвернулася і не кваплячись побігла в бік далеко видніючихся дерев. Вовки, вишикувавшись ланцюжком, поспішили слідом за нею. Шокований людина проводжав їх поглядом, все ще боячись поворухнутися…

Нога! Дивно, нога вже так не боліла, і, до свого здивування, він, спробувавши встати, встояв. Потім дотягнувся до рушниці, взяв її і, спираючись на неї, зробив кілька кроків.

– Я можу йти! – радісно подумав він. – Якщо пояс з собачої шерсті лікує, то тулуб з вовчої – творить дива! – намагався пожартувати він.

Обережно ступаючи, рушив у протилежний бік від втеклої з’граї. “Треба йти. Йти, скільки вистачить сил. Напевно, нас уже шукають”.

Скільки він пройшов, він не запам’ятав, але врешті почув постріли, а потім і чиїсь крики. Крізь сльози, що заповнювали очі, він побачив людей, що поспішали до нього.

– Він тут! Він живий! – почув він крик, що переходить у галас. Це кричав його двоюрідний брат Матвій.

В ту ж мить підлетівший Матвій з усього розмаху збив Сергія з ніг. І, виявившись зверху, безжально тріпав за плечі, вдавлюючи в замет, безпорадного брата, продовжуючи галасувати від радості:

– Живий! Живий, чортяга!

– Та злізь ти з нього! – обурилися під’їхавші мужики. – Задушиш же.

Сергія підняли на ноги. А Матвій, ніяк не бажавши заспокоїтися, то обіймав його, то тикав кулаками під ребра.

– Живий, брательник, живий!

Сергій стояв, дурнувато усміхаючись, і не впізнавав свого брата. Зазвичай похмурий, стриманий, зайвого слова не скаже, а сльозу з нього і підавно не виб’єш. А тут радів, як хлопчисько, періодично розмазуючи сльози по щоках.

“Ось так живеш з людиною поруч, а до кінця і не знаєш, що вона собою являє…” – знову подумав Сергій.

– Живий, братуха, хоч ти живий! – продовжував радіти він.

– Що значить, хоч я живий? – ледве ворочаючи язиком, спитав Сергій.

Матвій, похмурнівши, неохоче став говорити:

– Розумієш, година тому в яру Толіка знайшли. Впав він туди, та видно шию звихнув, так, не приходячи в свідомість, і помер. Всю ніч пролежав там, засипаний снігом, ледь знайшли.

Хтось із чоловіків тричі вистрілив у повітря, подаючи сигнал, і вдалині задеркотів мотор наближаючогося снігохода. Коли він під’їхав, Сергія, як дитину, підхопили на руки і поклали в кузов, щільно закутавши в овчинний тулуб.

– На, ось, випий живої водиці, – клопотав невгамовний Матвій, наливаючи в склянку спирт.

– Вовки! – раптом крикнув хтось. І на якийсь час всі замовкли, дивлячись, як далеко, майже на лінії горизонту, темними крапками віддаляється вовча зграя.

– Ну, Сергію! Ти щасливчик! – захоплено заговорив Матвій. – Пережив бурю, та ще й вовкам не потрапив. Добре, що вони тебе не знайшли.

– Добре! – провалюючись у сон, пробуботів він – випитий спирт зробив свою справу,- ДОБРЕ, ЩО ЗНАЙШЛИ!

Сергій спав, закутаний у теплий овчинний тулуб. Він не чув свисту зустрічного вітру, дребезжащого торохтіння мотора, не відчував, як снігохід, підстрибуючи на заметах, штовхав його то в один, то в інший борт. Лише, усміхаючись уві сні, теребив жорстку овчинну шерсть і ледь чутно шепотів:

– Вірний, ти зі мною? … Вірний! …