Одного дня вона побачила сон: великий сонячний газон та різьблене біле крісло з постаттю посередині.

Одного дня вона побачила сон. Велика сонячна галявина, а посередині різьблений білий стілець, на якому сидів Антон. Щаслива, вона побігла до нього обійняти, але раптом з’явилася темрява. Олена кричить до чоловіка, а він не відповідає.

Олена вийшла заміж у дев’ятнадцять років. Її чоловік Антон був на вісім років старший від неї. Він був розумний, мав власний бізнес, тож молода пара одразу почала жити самостійно.

У них все складалося добре. Антон працював і підтримував родину, а Олена займалася домом і виховувала сина. Їхній шлюб процвітав, чоловік і дружина любили одне одного, підтримували та будували плани на майбутнє. І раптом усе розпалося: Антон помер.

Олена не могла оговтатися від такого шоку. Вона замкнулася, перестала спілкуватися з друзями та родичами. Вона втратила інтерес до життя. Незважаючи на всі зусилля рідних повернути її до життя, нічого не допомагало. Навіть маленький син не міг вивести матір із заціпеніння.

Тим часом накопичувалися проблеми, які потрібно було вирішувати. Кредитори вимагали виплатити борги за будинок, у якому жила родина. Бізнес Антона почав розпадатися: один із колег намагався все захопити. Ситуація була важкою, потрібно було діяти негайно, якщо Олена хотіла забезпечити себе та сина безпечним життям.

Але нічого не могло дійти до Олени. Вона не хотіла чути жодної інформації: ні коли пропонували призначити нового директора, ні коли радили продати будинок, ні коли просили більше уваги приділяти дитині чи підписувати якісь документи.

– Чому все це впало на мене, – думала вона. – Чому Антона зараз немає поруч.

А потім одного дня знову був сон. Велика сонячна галявина, а посередині різьблений білий стілець, на якому сидів Антон. Щаслива біжить до нього, щоб обійняти, але раптом з’являється темрява. Олена кричить до чоловіка, але відповіді не чує. Вона намагається, щось шукає на дотик, натрапляє на перешкоди, аж поки не стикається з людською постаттю і міцно її обіймає. У цей момент зверху на галявину падає яскраве світло, і м’який, але вимогливий голос Антона мовить: «Дбай про нашого сина!».

Олена відкрила замкнені очі і побачила, що обіймає сина, який дивиться на неї прозорими очима, не промовляючи ні слова, не виказуючи жодної емоції.

– Сину! – кричить Олена схвильовано і прокидається.

Вона підбігла до ліжечка, хлопчик спав, згорнувшись, і спокійно дихав. Олена вкрила його ковдрою і вийшла на балкон.

Тільки тепер вона помітила, що настала осінь. Навколо кольорові дерева, блакитне небо, чисте, як кришталь, свіже повітря – все навколо сигналізувало, що життя триває. Вона накинула куртку і вийшла надвір. Пес вискочив із будки й побіг назустріч господині, дружньо махаючи хвостом.

– Привіт, – Олена погладила вірного пса. – Вибач, я про тебе теж забула.

Жінка підійшла до автомобіля, сіла за кермо і вставила ключ у замок запалення. Мотор радо завівся рівним муркотінням.

Олена поклала руки на кермо і заплакала. Лише тепер сльози звільнення: від пригніченості, внутрішнього розпаду, гострої туги і самотності, принесли їй полегшення. Вона побігла додому, щоб розбудити сина. Час йти до дитячого садочку.

Коли вони їхали, Олена закидала сина запитаннями, а він, радіючи, що мати нарешті з ним розмовляє, весело відповідав.

Вона залишила сина в безпечних руках, але ніяк не могла відійти, щось її затримувало. Вона сіла на лаву і насолоджувалася, коли син бігав з друзями. Раптом до неї підійшов хлопчик і сунув їй у руку книжку. Олена автоматично її відкрила і почала читати:

„Історія про талановитого жука”

В одному лісі жив павук-чарівник. Він плів такі гарні мережі, що всі мешканці лісу захоплювалися, особливо коли ті були вкриті краплями роси. Гарні візерунки мерехтіли на сонці, виблискуючи, наче коштовності.

Час минав. Павук постарів. Він хотів передати свої вміння комусь, але ніхто з його родини не погодився стати учнем майстра. Це його дуже засмутило, і одного дня він заплакав.

Побачивши його страждання, жук, що жив поряд, пообіцяв допомогти.

– Я знайду для тебе учня, – і побіг у ліс шукати. Довго блукав, пропонував, переконував інших павуків іти на навчання, проте всі відмовлялися.

Тоді жук повернувся до павука-чарівника і сказав:

– Майстре, візьміть мене до себе учнем. Я теж хочу плести візерунки.

– Але як? Ти жук, а не павук. Це неможливо.

– Спробуймо, – дуже хотів задовольнити старого.

Почали вчитися. Згодом дивовижний жук навчився ткати мережу і робив це не гірше свого вчителя.

„Яка мудра історія“, – подумала Олена.

Вона поглянула в небо і щиро промовила: „Дякую“.

Сідаючи в автомобіль, вона вже знала, що попрямує в офіс компанії, в якій працював Антон. Вона мала план – потрібно було врятувати фірму.