Вона була незмінною… Непорушною кішкою

Вона була вічною… Вічною кішкою. Що це було — мутація, особливий вид або щось ще, поки невідоме науці, вона не знала. Кішку це не хвилювало. Вона просто жила.
Кішка пам’ятала, що спочатку жила біля ріки, потім безкрайню суху пустелю. Густі ліси, степи. Яка різниця, аби полювання було можливим, хоча успішним воно буває не завжди. І тоді вона прийшла до людей, сама. Так безпечніше, і їжа поруч із ними завжди знаходиться.
Минали століття, кішка переїхала на інший континент. І не тому, що хотіла — а тому, що на той момент вона була дуже цінною. І між золотом і кішкою вибору навіть і не ставало. Тоді завжди обирали кішку.
Але цінність із роками зменшувалася, і її продавали, втрачали, викидали, зраджували. Тільки вона все одно постійно тягнулася до людей. Але не через любов — до цих дивних створінь кішка не відчувала ні краплі любові.
Просто їй дуже хотілося жити, а часом було так холодно! Зима приходила до неї щороку і пустеля кішці тепер тільки снилася… Хто б їй сказав, що з Африки її давно привезли в Україну, але розповісти про це кішці ніхто не міг.
Скільки було з нею поруч людей, кішка не пам’ятає — вона не рахувала. І яка різниця, скільки їх — вони майже однакові. Завжди незадоволені невиразним забарвленням, завжди здивовані, що кішка не приносить кошенят. А навіщо їй давати життя, якщо її життя і так вічне.
Черговий чоловік з’явився несподівано… Просто йшов, просто побачив. Він не знав, що годину тому цю кішку принесли й покинули, як відслужену річ.
Він просто помітив: ось кішка, кішці холодно, а він може цю кішку зігріти. Вона вже готувалася просити, готувалася принижуватись… Тільки цього не знадобилося — її взяли і так.
Кішка затишно згорнулася на його грудях, зігріта теплом тіла і прикрита старою шубкою. Що ж, ще один прохідний чоловік у її довгому котячому житті. Тільки чому ж їй хочеться, щоб цей хлопець жив разом із нею такою ж, як у неї, вічною життям? Нехай він і черговий, але якийсь вже відразу майже рідний.
Але він — проста людина, він просто жив. Змінив комуналку на маленьку квартиру, одружився, народилися діти, і вони отримали квартиру побільше. Кішка завжди була поруч із ним і з ним же переїжджала.
Вона все чекала: коли ж як усім вона набридне? Коли ж закінчиться життя з цим чоловіком? Але вона не закінчувалася. Вперше кішка була дуже здивована — її обожнювали, любили, жаліли. А те, що вона довго живе — так хто тоді знав, скільки років триває котяче життя, адже інтернету тоді ще не придумали. А книг про кішок майже не писали.
Одружувався, розлучився, виховав двох дітей. А те, що дружина пішла, так нехай буде щаслива, ніхто ж не зобов’язаний бути поруч із ним, якщо того не хоче. А кішка хоче, вона до нього ніби прив’язана. От тільки чомусь зовсім не старіє, вона, як і раніше, була молода.
Воно й зрозуміло! Він годував її добре і вирішив, що вся справа у відмінному харчуванні. Навіть у 90-ті він годував її краще, ніж себе. Бо він — сильний чоловік, а вона — маленька кішка і якось мерзотно обділяти її ради себе.
Але, на жаль, він все ж не вічний… І, схопившись уночі за серце, чоловік ледь перевів подих. Кішка, як завжди, була поруч, з тривогою вдивляючись у рідне обличчя. Саме тоді вона зрозуміла, що жити без цієї людини більше не хоче! Не потрібне їй таке вічне життя!
Кажуть, що одного бажання недостатньо. А я скажу — це у людей, а кішки все одно зроблять так, як їм треба. Це знає кожен котолюб — кішка все одно доб’ється свого. Вона підігне під себе що і кого завгодно. Природа це чи людина.
Вона почала старіти… Втрачають ясність очі, прогнулася спина, трохи опухли суглоби. Але чоловік не помічав, для нього вона була все такою ж прекрасною. Його кішка, яку він знайшов у 20 років, а тепер йому вже восьмий десяток.
Вони вийшли на захід і сиділи поруч на лавці, щільно притискаючись одне до одного. Серце знову ніби укололо, і чоловік тихенько зітхнув. За себе він не переживав, він думав тільки про свою кішку.
— Як же ти будеш, Лапо, без мене?
Він погладив м’яку спинку. Кішка ще тісніше притиснулася до його стегна і поклала стомлену морду на рідні коліна. У такт погладжуванням муркотіла нерозбірливо… А якби людина знала котячу мову, то обов’язково розібрав би:
— А хто сказав, що я без тебе буду?