Тату, це моя майбутня дружина та твоя невістка

— Тату, познайомся, це моя майбутня дружина, твоя невістка Дарина! — сяяв від щастя Борис.
— Хто?! — з подивом запитав професор, доктор наук Роман Филимонович. — Якщо це жарт, то не дуже вдалий!
Чоловік з відразою розглядав нігті на грубих пальцях “невістки”. У нього склалося враження, що ця дівчина не знала, що таке вода і мило. Як інакше пояснити в’їдливий бруд під нігтями?
“Боже мій! Як добре, що моя Лариса не дожила до такого сорому! Адже ми прагнули прищепити цьому шибанику найкращі манери,” — промайнуло в голові.
— Це не жарт! — з викликом сказав Борис. — Дарина залишиться у нас, а через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь у одруженні сина, то я обійдуся без тебе!
— Добридень! — усміхнулася Дарина і пройшла господарським кроком на кухню. — Це пиріжки, малинове варення, сушені гриби… — дівчина перераховувала продукти, що витягала з добряче затертої торби.
Роман Филимонович схопився за серце, побачивши, як Дарина зіпсувала білу скатертину ручної вишивки, проливши варення.
— Борисе! Опам’ятайся! Якщо ти це робиш мені на зло, то не варто… Це надто жорстоко! З якого села ти привіз цю неотесу? Я не дозволю їй жити в своєму домі! — у відчаї кричав професор.
— Я люблю Дарину. І моя дружина по праву може мешкати на моїй житловій площі! — із знущанням усміхнувся хлопець.
Роман Филимонович зрозумів, що син просто знущається з нього. Не маючи бажання сперечатися далі, чоловік мовчки пішов у свою кімнату.
З нещодавніх пір стосунки з сином сильно змінилися. Після смерті матері Борис став неуправним. Він кинув університет, грубив батькові й вів розгульний безтурботний спосіб життя.
Роман Филимонович сподівався, що син зміниться. Стане, як раніше, розсудливим і добрим. Але з кожним днем Борис віддалявся від нього. І ось сьогодні, привів у їхній дім цю сільську дівчину. Адже він розумів, що батько ніколи не схвалить його вибір, тому й привів невідомо кого…
Незабаром Борис із Дариною розписалися. Роман Филимонович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати невістку, котра йому не сподобалася. Він був злий, що місце Лариси, чудової господині дому, дружини й матері, зайняла ця неосвічена дівчина, яка й два слова не могла до купи скласти.
Дарина, здавалося, не помічала поганого ставлення свекра до себе, намагалася в усьому йому догодити, але лише погіршувала ситуацію. Чоловік не бачив у ній нічого доброго, тільки через те, що дівчина була неосвіченою й з поганими манерами…
Борис, награвшись у зразкового чоловіка, знову почав пити й гуляти. Батько часто чув сварки молодих, й тільки радів цьому, сподіваючись, що Дарина поїде назавжди з його дому.
— Романе Филимоновичу! — якось забігла заплакана невістка. — Борис хоче розлучення, більше того, він виганяє мене на вулицю, а я чекаю на дитину!
— По-перше, чому це на вулицю? Ти ж не є бездомною… Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Пробач, але я не стану втручатися у ваші стосунки, — промовив чоловік, радіючи в душі, що нарешті позбудеться настирливої невістки.
Дарина заплакала у відчаї й пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Борис, погравшись з нею, як з песиком, викинув на вулицю. І що з того, що вона з села? Адже вона теж має душу й почуття…
***
Минуло вісім років… Роман Филимонович жив у будинку для літніх людей. Пожилий чоловік сильно ослаб за останні роки. Звичайно, Борис цим скористався, швидко влаштував батька, щоб позбавити себе зайвих турбот.
Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє тривале життя він зміг тисячам людей прищепити такі властивості, як любов, повага й турбота. Йому досі приходять листи з подяками від колишніх учнів… А от рідного сина виховати людиною не вдалося…
— Романе, до тебе гості приїхали, — промовив сусід по кімнаті, повернувшись з прогулянки.
— Хто? Борис? — вихопилося в старого, хоча в душі розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, надто вже ненавидів він батька…
— Не знаю. Мені чергова крикнула, щоб я покликав тебе. Чого ж сидиш? Біжи швидше! — усміхнувся сусід.
Роман взяв тростину й неспішно вийшов із маленької, задушливої кімнатки. Спускаючись сходами, він здалеку побачив її й одразу впізнав, хоча минуло багато часу з їхньої останньої зустрічі.
— Здрастуй, Дарина! — промовив чомусь тихо, опустивши голову. Мабуть, досі почував свою провину перед тією дівчиною, щирою та простою, за яку не захотів заступитися тоді, вісім років тому…
— Романе Филимоновичу?! — здивувалася рум’яна жінка. — Ви так змінилися… Хворієте?
— Є трохи…, — сумно усміхнувся він. — Як ти тут? Звідки дізналася, де я?
— Борис розказав. Ви ж знаєте, він ніяк не хоче спілкуватися із сином. А хлопчик постійно проситься, то до тата, то до дідуся… Іванко не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Ми ж самі з ним лишилися…, — сказала жінка з тремтінням у голосі. — Пробачте, мабуть, я дарма все це затіяла.
— Постій! — попросив старий. — Який він уже, Іванку? Пам’ятаю, останній раз ти надсилала фото, де йому всього три рочки було.
— Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче запитала Дарина.
— Звичайно, дочка, клич! — зрадів Роман Филимонович.
До холу зайшов руденький хлопчик, повна, зменшена копія Бориса. Іванко невпевнено підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
— Здрастуй, сину! Який же ти вже великий…, — просльозився старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, прогулюючись осінніми алеями парку, який прилягав до території будинку для літніх людей. Дарина розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано померла її мати, й молодій жінці довелося самій піднімати на ноги сина і господарство.
— Пробач, Дарино! Я дуже винен перед тобою. Хоча й вважав себе все життя розумною, освіченою людиною, але лише недавно зрозумів, що людей треба цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — сказав старий.
— Романе Филимоновичу! У нас до вас пропозиція, — усміхнулася Дарина, нервуючи й запинаючись. — Поїхали до нас! Ви самотні, й ми з сином самотні… А так хочеться, щоб поряд був рідний.
— Дідусю, поїхали! Будемо на рибалку разом ходити, в ліс по гриби… У нас дуже гарно в селі, і місця в домі багато! — попросив Іван, не відпускаючи дідусеву руку.
— Поїхали! — усміхнувся Роман Филимонович. — Я багато що упустив у вихованні сина, сподіваюся, що зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борису. Тим більше, я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!
— Звичайно, сподобається! — засміявся Івасик.