Давня історія про візит жінки до мене.

На прийом до мене багато років тому прийшла жінка. Вона довго сиділа, не промовляючи ні слова, з опущеною головою та пониклими руками. Я тоді ще не дуже довго працювала психологом, але вже була дорослою людиною і знала, що так виглядає справжнє горе. Вирішила не запитувати — нехай розповість, коли сама буде готова.

— Я втомилася, — нарешті сказала вона. — Завідувачка відділення сказала звернутися до вас, сказавши, що у психологів є свої методи. Можливо, підкажете, де взяти сили?

— Немає у психологів таких методів, — зітхнула я, зберігаючи ще пам’ять про своє природничо-наукове навчання, — але що у вас сталося?

— Син у мене вмирає, йому десять років.

— Ох… — У мене збилося дихання, хоча я щось подібне й очікувала. — А лікують?

— Більше не можуть. Усі лікарі так сказали.

— Він у лікарні?

— Ні, вдома. Сам попросився. Він у мене розумний, добре вчився, вчителька завжди хвалила. Чує, що відбувається навколо. Запитав: мамо, я вмираю? Мені б, певно, треба було збрехати, але я розревлася як мала. І він, уявіть, мене став втішати: мамо, не плач, усі колись помруть, хтось пізніше, хтось раніше — це нічого такого. І попросив: «Давай я краще вдома помру, мені там спокійніше буде». Так ми його й забрали.

І тепер вона щогодини дивиться, як син вгасає, — уявила я собі.

— У вас є ще діти? — запитала і з жахом чекала заперечення.

— Є. — Я зітхнула з полегшенням. — Доньці п’ять років, вона спочатку питала, коли братик встане і пограє з нею, а тепер, видно, теж щось зрозуміла і більше не питає. І не заходить до нього.

— Ви втомилися морально чи догляд за сином важкий?

— За сином — ні. Він багато спить. Але є ще моя бабуся, яка мене виростила, на іншому кінці міста.

— А з нею що?

— Ви будете сміятися, — гірко усміхнулася жінка, — але вона теж вмирає. Але їй-то по віку.

— Ви доглядаєте за нею? Більше нікому?

— Так. Немає нікого. Моя мама, її дочка, зараз в Одесі живе. З четвертим чоловіком. А характер у бабусі завжди був різкий, командирський. Вона працювала керівником відділу, над чоловіками, багато з яких сиділи в таборах. Я пробувала найняти доглядальницю — дві пішли самі, дві вона вигнала. Ні, каже, мені треба, щоб ти, ти розумієш як. З них одна була навіть медсестрою.

— Бабуся знає, що відбувається з правнуком?

— Знає. І каже: раз йому вже допомогти не можна, виходь з квартири, їдь до старої, поки годину їдеш у метро, в магазин, та й на людей дивишся — трохи відволікаєшся.

У логіці бабусі не відмовиш, подумки визнала я.

— То бабуся при здоровому глузді?

— Абсолютно. Усім би так. Але встати вже майже не може. Навіть сідає важко. І головне — вона майже осліпла. Але ще щось намагається робити сама. Падала три рази. Лікар пропонував госпіталізацію, а вона сказала: якщо відправиш мене вмирати в богадільню, прокляну, так і знай. Я боюся. І розумію її — рухатися й бачити вона вже не може, а поговорити їй хочеться, а чужа людина навряд чи зрозуміє, буде слухати? А в мене вже руки трясуться і голова. Дзвін у вухах. Спати вночі не можу, лежу і в стелю дивлюсь. У метро недавно заснула і на підлогу впала, люди піднімали, незручно.

— А чоловік є? Що каже? Що робить? — вирішила я з’ясувати ресурси.

— Є. Переживає теж, звісно. Працює допізна спеціально — пояснює: гроші ж потрібні й ще будуть потрібні. Якось я його прямо запитала: як ти? Він відповів: прости, але мені б хотілося, щоб це все вже швидше закінчилося.

Це було дуже давно. Я була молодою і самовпевненою. Жінка в глибокій життєвій кризі прийшла за порадою, як оптимізувати втрати енергії. З досвіду (а не психологічної освіти) я знала: у кожної людини, навіть у найсильнішої та самодостатньої, в житті бувають моменти, коли хочеться, щоб хтось компетентний впевнено сказав: роби ось це та ось так. Починай зараз. Мені здалося, що це той момент.

— Слухайте, я скажу вам, що робити! — зважилася я. — Ви перевезете бабусю до себе.

— Але у нас немає для неї окремої кімнати. Двокімнатна квартира. Ми й так забрали доньку до себе в кімнату, щоб сина не турбувати. Та вона й не погодиться.

— Погодиться. У цьому й фокус! Ви розмістите вмираючу, але розумну бабусю в кімнату до вмираючого сина. І попередньо велите їй усе йому розповісти. Даватимете їй інформацію по тих каналах, які у неї ще працюють, щоб включались спогади: стара музика, смак, запахи — це найдавніше й найсильніше. Скажете: це твоє останнє завдання в житті. Остання робота. Щоб він відволікся від того, що вмирає так рано. А йому скажете: слухай, їй це треба, щоб піти спокійно, а у мене вже немає сил. І він піде, наче ввібравши і проживши її чортівськи довге життя, а ви зможете за ними доглядати в одному просторі.

Жінка подумала, а тоді запитала:

— Що таке простір?

— Відокремлена область у живій клітині, зазвичай оточена шаром біоліпідної мембрани, — чітко відрапортувала я.

Вона глянула на мене з повагою і, ще трохи зважувавшись, кивнула.

— Прийдете та розповісте, коли все влаштується, — наказала я їй, подумки думаючи: раптом вийде ще гірше? Треба ж мені знати.

Вона прийшла.

— А знаєте, все і нічого. Бабуся у мене хоч і командир, але людина обов’язку: я сказала — треба, так вона й не пикнула. Ношу все нюхати, музику ставлю, готую їжу за її замовленням, як ви й радили. У неї явно включаються спогади. Тепер вона йому майже весь час розповідає, коли він не спить. Про дитинство, юність на заході. Різні історії з роботи, які долі у людей тоді були — я сама буває зайду і заслухаюсь.

— А син?

— Він слухає, усміхається. Перепитує іноді щось. Хоча й зовсім слабкий.

Потім вона трохи поплакала і пішла. Я довго сиділа і бездумно дивилася у вікно.

Минуло кілька років. На прийом прийшла жінка з довгоногою дівчинкою-підлітком. Обидві усміхаються.

— Нам би профорієнтацію. А то вона сьогодні лікарем, а завтра пожежником. Ми з батьком вже замучилися. Поговоріть хоч ви з нею.

— Так, без проблем, — я теж усміхнулась. — Сідайте кудись.

— Ви мене, звісно, не пам’ятаєте. Це було багато років тому…

— Ви з донькою вже колись приходили до мене?

— Ні. Я одна приходила. Син у мене тоді вмирав і бабуся одночасно. Ви порадили їх в одній кімнаті розмістити.

— Ох…

— Він не помер! — жінка розпливлася в щасливій усмішці, а в мене по спині пробігли мурашки і затремтіла ручка в пальцях. Я взяла себе в руки.

— Розкажіть.

— Що ж розповідати. Ну от лежать вони, і вона йому розповідає. Він слухає. Вона йому одразу сказала: «Ти не бійся нічого, ти не один туди підеш, я з тобою. Ми там все влаштуємо як треба». Він справді одразу заспокоївся, а я й рада — самі розумієте.

Я за ними доглядаю. Одного разу бабуся мені на вухо, коли він спить, каже: «Ти вже не ображайся, походи за мною ще, я його одного залишати не хочу тепер, проведу вже і тоді одразу сама слідом за ним — ти і звільнишся».

Лежать вони, значить, лежать, і не вмирають. Ні один, ні другий. Чоловік каже: дивись, адже всі їхні терміни вийшли, може, лікарі там чогось наплутали, ще з кимось порадитись треба?

Я, звісно, кинулася. Вони кажуть: справді, дивно, значить, у організму вашого сина ще є резерви. І потім: от є в Києві експериментальне лікування, не перевірене, але шанс для тих, кому вже все одно. Підете в групу? Ми з чоловіком порадилися, потім сина запитали, а він: це знову в лікарню треба? Ми такі: так, але, може, воно допоможе тобі і не помреш. А він: а як же я бабусю залишу? Ми: а ти її саму запитай. А вона: звісно, їдь, я тебе тут почекаю. Він і поїхав. І йому допомогло. Група була з 12 осіб. Четверо все одно померли, у решти покращення, а троє наймолодших одужали зовсім! Нам пощастило.

— А бабуся?

— Вона, як дізналася, що йому точно стало краще, так одразу й померла. Він засмутився, звісно, але тут вже ми йому пояснили, що вона тільки заради нього і трималася, а тепер у нього далі життя буде, а їй вже час було, і він ніби зрозумів. Сказав тільки дивне: смерті взагалі-то немає, тільки ви не розумієте, — а потім і не згадував, як наче…