Встигнути за шістдесят хвилин.

Встигнути за одну годину.

Але собака не злякалася, вона не давала пройти. Принизливо притиснувши вуха, припала до землі, майже підповзла до Олександри — обережно, зубами схопила її за штанину і потягла за собою…

Нічого вже не боліло, нічого — окрім її душі… Олександра не розуміла, де саме знаходилася і що насправді з нею сталося.

Вона окинула оком все довкола, але попереду, зверху, знизу й позаду не було майже нічого… Довкола неї клубочилася густа, сіра імла.

— Ласкаво просимо в безкінечність, — промовив тихий, наполегливий голос.

І Олександра пригадала, вона згадала все! Як її машина стала некерованою, як вилетіла на узбіччя, як її перекинуло у повітрі, і цей останній, потужний удар, що обірвав остаточно її життя.

— Але я не можу! — крикнула вона. — У мене вдома чоловік і син, моя мама дуже хвора. Я їм потрібна! Допоможи мені! Допоможи повернутися! Я віддам тобі все, що захочеш!

— Цікава пропозиція… — Олександра майже фізично відчула чужу, невидиму усмішку. — Я тобі допоможу. Але знаєш, я майже на сто відсотків певен, що ти сама собі не зможеш допомогти. А розплата за це буде жахливою. Повір мені, я знаю, яким жорстоким буває пекло…

— Благаю тебе, хто б ти не був, до-по-мо-жи!

— Добре, мені це цікаво самому… Я розділю твою душу на чотири рівні частини. Три частини залишаться у тебе, а четверту я залишу собі в заставу. Я даю тобі рівно годину. Але щось мені підказує, що ти сама себе погано знаєш…

Олександра вийшла на двір, вона поспішала — потрібно було встигнути до вечірніх пробок. Син гостював у свекрухи на дачі, і сьогодні його треба було забрати.

Біля машини сиділа розпатлана, неприємна пташка. Ворона тримала зламане крило на вазі, а потім квапливо, з великим зусиллям, поскакала Олександрі назустріч.

— Ви на машині? — підбігла до Олександри схвильована сусідка. — Підвезіть нас із вороною до клініки, я заплачу. Вона загине…

Але Олександра дуже поспішала…

— Викликайте таксі, — відповіла вона. — Мені зараз не до поранених птахів.

Ворона розпачливо заглядала їй у очі, кидалася під ноги, не давала пройти. Щось намагалася крикнути, хрипло каркала, але цим лише додала роздратування.

Грубо відсунувши птаха ногою, Олександра сіла в автомобіль, завела мотор і різко рушила з місця. А позаду неї розгублено озирався сусідка — ворона зникла, наче розчинилася просто на очах…

На найдальшій заправці Олександра заправила бензином і вже хотіла сісти в машину, як їй перегородила шлях бездомна і худа собака. Винувато виляючи хвостом, вона благально заглядала в очі і намагалася покликати за собою.

— Іди геть! — ступнула ногою Олександра.

Але собака не злякалася, вона не давала пройти. Принизливо притиснувши вуха, припала до землі, майже підповзла до Олександри — обережно, зубами схопила її за штанину і потягла за собою.

В ніс вдарив запах мокрої і брудної псини, за собачим вухом Саша побачила блоху…

— Відчепись! — бридливо скрикнула Олександра.

І удар ногою відкинув собаку вбік. Потираючи раптово заболілий бік, вона зачинилася в автомобілі і, забувши про нещасного пса, тут же рвонула геть…

*****

Не знижуючи швидкості, на ходу, протерла руки антибактеріальною серветкою. Фу! Ще не вистачало якоїсь зарази підчепити: то собака, то пташка — суцільна напасть.

По трасі вже мчали люди, всі поспішали — хто куди, хто звідки. Олександра розслабилася і додала газу. Тільки остаточно розслабитися не вдалося…

Посеред дороги метався кошеня! Маленький, пильний, білий клубок — він був помітний здалеку. Олександра немов бачила його благальні очі — вони просто кричали. Кричали, несміло просили, благали врятувати!

Саша потрясла головою і зрозуміла, що їй здалося. Вона не могла бачити котячих очей. Пронеслася на швидкості повз кошеня і подивилася в дзеркало заднього виду…

Кошеня привстало, сідало на задні лапки і благально склало передні на грудях.

— Загине ж, дурненьке! І що його понесло за місто, на жваву трасу?

Всередині щось сколихнулося і несміливо попросило її повернутися назад, забрати малюка — хоча б для того, щоб просто винести за узбіччя. Але ні, часу зовсім немає…

Саша поглянула на годинник — 58 хвилин тому вона вийшла з дому, який тут кошеня, їй самій-то ніколи жити! Але востаннє все ж озирнулася…

Кошеня бігло за нею — маленьке, жалісне, воно відчайдушно намагалося наздогнати машину. Але де йому зрівнятися по швидкості з нею.

Викинувши з голови думки про цього кошеняти, Саша зосередилася на своєму подальшому шляху. У неї є свої справи, і зовсім нема часу на цих тварин.

Про птахів, собак і малих кошенят нехай піклується хтось інший, а її ці блохасті хай лишать у спокої.

Через дві хвилини автомобіль занесло… І провалюючись у густу, сіру імлу, Олександра почула гидливе, радісне хихикання, а потім цей же голос сказав:

— І чому ви, люди, завжди звинувачуєте в усьому мене? Хіба я зараз був у чомусь винен? Я навіть намагався допомогти, дав тобі цілком три прекрасні шанси — просто трохи затриматися у дорозі.

Що тобі коштувало відвезти птаха до клініки, піти за собакою, адже вона так тебе звала… Зупинитися, пригальмувати на хвилинку, взяти кошеня з собою?

Голос знову засміявся, але вже не був веселим, у ньому з’явилася гіркота:

— І це ж ти сама себе намагалася зупинити! В образі птаха, собаки, кошеняти — три частинки твоєї душі… Ти пам’ятаєш?

Олександра кивнула, так — вона пригадала. Як просила себе сама, як благала, як намагалася хоч на хвилину зупинитися, затриматися. Але ні, вона надто поспішала жити, і не бажала впускати в це життя нікого іншого.

Тільки ці інші не намагалися проникнути в її цінне життя — вони хотіли Олександру врятувати, хоч це з боку і виглядало якось інакше.

А голос продовжив:

— Ти не думай, така ти не одна. Багато хто просив дати ще один шанс, а я завжди давав три, тільки це не допомагало. За сотні років лише кілька людей не повернулися в моє пекло, і знаєш — я тільки щасливий, коли люди продовжують жити, а їхня доля починає змінюватися. І четверту частину душі я віддаю їм назад, без жодного жалю.

Олександра спробувала попросити ще раз, але з імли до неї простягнулися волохаті, страшні, пазуристі лапи…

P.S. Кожного разу, проходячи повз того, кому потрібна допомога, задумайтеся… Можливо, це частинка вашої ж душі намагається вас зупинити, попередити і уберегти від найстрашнішого. Адже вона вже знає, що вас чекає попереду…