Жінка торгувала цуценятами прямо біля входу в метро.

На самому виході з метро, біля великої літери “М”, жінка продавала цуценят. На картонці було написано породу та ціну. І що “шукаємо хороші руки”. Раніше, коли ще не було ОЛХ, саме так і торгували.

Я поспішала до метро і мигцем помітила три симпатичні вухаті мордочки, що визирали з кошика.

Через чотири години я поверталась додому, виходила з метро і побачила ту жінку, але вже з одним цуценям. Очевидно, двох вдалося продати.

Я підійшла глянути, хоча купувати не планувала.

Біля жінки стояв хлопчик років 12, у нього в руках були пом’яті гривні. І поруч стояв чоловік у чорних окулярах, піджаку, з дорогим годинником. Він поспішав.

– Я дам більше, ніж він, – сказав чоловік власниці цуценяти, кивнувши на хлопчика. – Вдвічі більше. Мені для дитини. А то забув про подарунок…

Я зрозуміла, що обидва хочуть цього песика, і якщо це буде торг, то цуценя дістанеться чоловіку.

Хлопчик поліз у кишені, витягнув усе, що мав, а було там багато дрібниць:
– Я розбив скарбничку. Це все, що є. Батьки дозволили, сказали тільки, що не допоможуть з грошима, у них немає. Я ще у друзів позичив. Ось усе, що є…

Жінка-продавець подивилася на чоловіка в окулярах і сказала:
– Вибачте, але віддам хлопчику. Для мене важливо, щоб песик потрапив у хороші руки. Я бачу, що хлопчик дуже любитиме його. Він вже сьогодні готовий віддати все…

І простягнула цуценя абсолютно щасливому хлопчику. Той узяв його так ніжно, трепетно, ніби боявся нашкодити, а цуценя трясло від страху чи стресу. Щастя – це ж теж стрес.

– Ой, а гроші, гроші ж! – хлопчик занепокоївся, намагаючись віддати обіцяне, однією рукою обіймаючи нового друга, а іншою поліз у кишеню.
– Не треба грошей, купи на них усе потрібне для свого собаки, добрий корм, повідець…

– Ой, як це? Справді? Ви не візьмете? – хлопчина ледве стримував сльози. Він сховав цуценя під куртку, щоб зігріти, і стало очевидно, що вони навіть трохи схожі.
– Не візьму. Бережіть один одного, – усміхнулась жінка і помахала їм на прощання.

– Ой, як чудово, що ви у хлопчика грошей не взяли, – сказала я, спостерігаючи цю сцену.
– Я ні в кого не взяла, – відповіла жінка. – Я навмисно пишу ціну, щоб зрозуміти, чи готова людина взагалі витрачатися на собаку, чи є в неї засоби.

Я назавжди відлітаю з цього міста, і не хочу, щоб цуценята моєї улюбленої собаки залишилися на вулиці через недобросовісних людей, які пізно усвідомлять, що не готові годувати ще одного рота. Я роздала цуценят тим, хто… не зрадить.