Собачки у метро: незвичайний ярмарок у букви “М”.

На самому виході з метро, біля літери “М”, жінка продавала цуценят. На картонці було написано породу і вартість, і що “шукаємо добрі руки”. Раніше, коли ще не було OLX, так і торгували.

Я забігала в метро і мимохідь побачила три симпатичні вуха, що визирали з кошика.

Через чотири години я поверталася додому, виходила з метро і побачила ту ж жінку, але вже з одним цуценям. Мабуть, двох вдалося продати.

Я підійшла подивитися, хоч і не мала наміру купувати цуценя.

Поряд з жінкою стояв хлопчик років 12, у нього в руках були пом’яті купюри. Поруч стояв чоловік у темних окулярах, в костюмі, з дорогим годинником. Він поспішав.

– Я дам більше, ніж він, – сказав чоловік господарці цуценяти, кивнувши на хлопця. – Удвічі більше. Хочу для дитини. А то забув про подарунок…

Я зрозуміла, що обидва вони претендують на цуценя, і якщо це аукціон, то цуценя однозначно дістанеться чоловікові.

Хлопчик поліз у кишені, виніс усе, що було, а було там багато дріб’язку:
– Я розбив скарбничку. Це все, що у мене є. Батьки дозволили, сказали лише, що грошима не допоможуть, у них немає. Я ще у друзів позичив. Ось усе, що є…

Жінка-продавець поглянула на чоловіка в окулярах і сказала:
– Вибачте, але я віддам хлопчику. Мені важливо, щоб у добрі руки. Бачу, що хлопець дуже любитиме цуценя. Вже сьогодні він готовий віддати все за нього…

І протягнула щеня абсолютно щасливому хлопчику. Той схопив його, так ніжно, трепетно, наче боявся пошкодити, а щеня тремтіло, напевно від страху або від стресу. Щастя – це ж теж стрес.

– Ой, а гроші, гроші ж! – метушився хлопчина, намагався віддати обіцяну суму, однією рукою обіймаючи нового друга, а іншою ліз у кишеню.
– Не треба грошей, купи на них своїй собаці все необхідне: хороший корм, повідець…

– Ой, як це? Правда? Не візьмете? – майже плакав хлопчик. Засунув цуценя всередину куртки, щоб зігріти, і стало видно, що вони навіть трохи схожі.
– Не візьму. Бережіть одне одного, – посміхнулася жінка і помахала їм на прощання.

– Ой, так добре, що у хлопця грошей не взяли, – сказала я, спостерігаючи цю сцену.
– Я ні в кого не взяла, – відповіла жінка. – Я спеціально пишу ціну, щоб зрозуміти, чи готова людина взагалі витрачатися на собаку, чи є у неї засоби.

Я назавжди залишаю це місто і не хочу, щоб цуценята моєї улюбленої собаки залишилися на вулиці через недобросовісних господарів, які пізно зрозуміють, що не готові годувати зайвий рот. Я роздала цуценят тим, хто… не зрадить…