Connect with us

З життя

Чужа родина

Published

on

Не своя родина

— Мам, що це за листа ти весь час ховаєш?
— Та це з села, від дідуся, — махнула вона рукою й взялася за приготування вечері.
— А у нас є дідусь? Ти ж казала, що по твоїй лінії нікого вже немає.

Мама на мить зупинилася різати овочі, а потім продовжила з подвійною швидкістю.
— Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, тоді він не був потрібен, а тепер маю все кинути й летіти на порятунок.
Вона заплакала, а я не знав, що сказати. У нашій родині було не прийнято говорити про її рідню, я лише знав, що мама приїхала до міста відразу після школи, працювала, навчалася, жила в гуртожитку, тоді з’явився на світ я, а батько нас покинув ще до мого народження.

У мами залишилася образа на рідних. А мені й запитати не було в кого, що ж сталося тоді, багато років тому.
Увечері, коли мама заснула, я тихенько забрав листа з її кімнати і прочитав, почерк був красивий, дрібний, явно не належав старій, хворій людині. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому потрібен добрий догляд та дорогі ліки. Просили, якщо можливо, маму забути старі образи і свою гордість, адже йшлося про життя людини.

Підпису не було. Я поглянув на адресу. Це село було зовсім недалеко від нашого міста, у подруги була дача за кілька кілометрів від нього. Мурашки по тілу… я часто їздив до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так з нами вчинила…
На наступний день, як завжди, вранці зібрався в університет, лише взяв із собою ще гроші та сумку з речами й вирушив на авто вокзал.

Вийшовши з автобуса, я вдихнув на повні груди чисте, прозоре, як сльоза, сільське повітря, йти довелося недовго, старий похилений будинок стояв за кілька метрів від зупинки. Відчинивши хвіртку, я увійшов у двір.
— А ви до кого? — почув я чийсь голос, глянув просто під яблунею, розташувалася жінка років сорока, перебираючи свіжі гриби.
— Я до Семена Андрійовича, це мій дідусь.
— А, значить Шурчини дочка, — усміхнулася вона — отже, здрастуй! Заходь у дім, я чай поставлю, дідусь заснув після обіду. Йому трохи полегшало.
У будинку було затишно і пахло пирогами. Поки жінка поралась на кухні, я міг трохи її роздивитися. Дивовижно, як вона була схожа на маму, той самий вираз очей, чорне, як смола, волосся, навіть вимова була схожа. Я перевів погляд на портрет на стіні, це була стара вицвіла фотографія, де були зображені усміхнений чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками дуже схожими одна на одну.

Зловивши мій погляд, жінка сказала:
— Це ми з твоєю мамою та наші батьки. Я — Софія, її сестра і твоя тітка, — усміхнулася вона.
— Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чув. Мама вперто твердить, що у нас немає рідні.
Вона зітхнула, сіла за стіл і почала наливати чай у чашки.
— На нас твоя мати ображена. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не вилазила з лікарень, батько, звісно, працював день і ніч, щоб нас прогодувати, та оплатити лікування. Шура спочатку жила з бабусею, а потім частенько тато залишав її у сусідки. Зрозуміло, практично вся батьківська увага приділялася мені. З ранку вона вбила собі в голову, що її ніхто не любить і нічого вона не варта, навіть коли все, здається, налагодилося. Отримавши атестат, Шура поїхала до міста, більше ми її не бачили…

Вона зітхнула і додала.
— Ти пий чай, з дороги, напевно, голодна, зараз мої набіжать усе, зметуть. Двоє дітей у мене – Оленка та Льоня, сама виховую, давно вже питали, чи є у нас рідня, отже, зрадіють…
Того вечора я познайомився з дідусем і двоюрідними братом із сестрою. Мене дуже радо зустріли, а я нарешті зрозумів, що воно таке, коли говорять про велику і дружню родину, зібрану за одним столом. Я пробув у гостях ще кілька днів, купив усі необхідні ліки.

Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не міг залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати та доглядати батька.
— Он злетиш із бюджету, хто буде твою освіту оплачувати? — кричала в слухавку мама — я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які й пальцем не вдарили, щоб щось для нас зробити.

— Мамо, ти про що? Ти ж навіть адресу свою не повідомляла п’ятнадцять років… чужі, рідні… Він у першу чергу мій дід. А вже події минулого давно пора забути… Йому потрібен догляд, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі, у тебе чудова сестра і племінники. Дурно ти так, мамо…
Вона кидала слухавку, злилася, збирала дзвінок знову, але наші розмови ні до чого не приводили.
Через тиждень я повернувся до міста, треба було продовжувати навчання, адже в мене був випускний курс, а серце моє не було на місці.
Гроші, які вдавалося заробити, клеячи оголошення та кілька годин репетиторства на тиждень, я відсилав у село. Але це, звісно, ​​були сущі дурниці…

Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, як то вона навіть умудрилася сховати мій паспорт, щоб я залишився у місті на святкові вихідні, замість поїздки до села.
Так промайнув рік, у метушні, клопотах і постійних сварках і скандалах.
Отримавши на руки диплом, я тут же зібрав речі і поїхав.
У селі тітка попросила для мене роботу в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь уже вставав на ноги й здійснював невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав на дочку…

Вересень наповнив моє життя метушнею і приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що щодня бігла на роботу, ніби на свято. А тут краєм ока почала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського вузу, і що його теж у село занесло, міркувалося мені, зазвичай, усі в місто рвуться. А тут…

— Анютко, ти б не списувала Льошу з рахунків, — шепотіла іноді тітка — хлопець хороший, руки з того місця ростуть, он який будинок звів. А те, що в місті не залишився, так бабуся у нього тут, одна, ось і живуть.
Згодом Льоша запросив мене на побачення, так і закрутилася наш роман. Він став частим гостем у нашому домі, дідусь схвалив мій вибір, а коли Льоша зробив мені пропозицію — благословив нас.
Весілля було призначене на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не надійшло, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде поруч зі мною…

Напередодні дня весілля, коли ми з тіткою і двома моїми подругами готувалися на кухні до майбутнього торжества, у двері стиха постукали…
Я кинулася відчиняти. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
— Я… я зовсім ненадовго, от привітати тебе приїхала…
Я запросила її увійти, але вона не зважилася зробити і кроку. Тут з кухні підбігла тітка, почувши наші голоси, вийшов дідусь.
Він обійняв дочку, вони ще довго простояли, витираючи одне одному сльози. Дідусь щось говорив мамі пошепки, а вона плакала…

Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика й дружна родина, підростають діти, я як і раніше проводжу уроки в початкових класах, а найголовніше нарешті я знайшов рідних людей, яких колись мати вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті вона помирилася з батьком і сестрою, а те, що було в минулому, нехай там і залишиться.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + шість =

Також цікаво:

З життя59 хвилин ago

Заздрість, нахабність і нав’язування думок: я припинила спілкування з родиною чоловіка

Ой, слухай, я розповім тобі свою історію, бо вона дуже важлива для мене. У маленькому містечку біля Тернополя, де кожен...

З життя2 години ago

Свекровь заходит в гости поиграть с внуком, а мне остаются дела и улыбка.

Свекровь приходит, поиграет с ребёнком — и уходит, довольная. А я — готовь, убирай, улыбайся… Когда я наткнулась на статью...

З життя2 години ago

Слова, що змінили моє життя, коли ти була виснажена

Ой, дівчино, щось таке трапилося, що аж серце болить… Не стала тебе вчора турбувати, бо ти була страшно втомлена –...

З життя3 години ago

Як я стала рабинею в сім’ї чоловіка: історія про неволю

Ось я в біду потрапила, скажу вам – стала рабинею у родині чоловіка. У глухому селі під Житомиром, де вітер...

З життя3 години ago

Тиха чайна година на кухні, а всередині – шторм емоцій

Сижу на кухні і, як завжди, мовчки пию чай — але всередині мене бушує ураган. У невеликому містечку під Львовом,...

З життя3 години ago

Моя вагітність не хвилює їх: безкоштовна прибиральниця та кухарка

Сьогодні один із тих важких днів, коли відчуваю себе безкоштовною покоївкою та кухарем – мою вагітність ніхто не бере до...

З життя3 години ago

Расстаемся после 35 лет брака в возрасте 62 и 68 лет…

Мне 62 года, ему 68. Мы разводимся… После 35 лет брака Я — Людмила Ивановна, мне шестьдесят два. Мужу Александру...

З життя3 години ago

Розірвала зв’язок: заздрість, нахабство та нав’язування свого бачення

Так, слухай, розкажу тобі одну історію, яка досі тримає мене за серце. У невеличкому містечку біля Івано-Франківська, де кожен кам’янець...