Щасливий поворот долі

Випадкове щастя

У Марини була собака, чоловік та сусід Ілля Левченко. Щовечора Марина вигулювала собаку, а сусід Ілля виходив на прогулянку сам. Вони бродили навколо будинку та розмовляли.

– Ви виглядаєте не надто, Ілля, – зауважувала турботлива Марина. – Як квітка, що давно не бачила води. Бо ж ви неодружений. І вчора ви були неодруженим, і сьогодні… та й завтра, боюся, теж залишитесь неодруженим.
– О, ще як залишуся! – кивав сусід, занурюючись у свої думки. – Я б міг завести жінку в дім, але ж не з’явилася підходяща нагода.
– Усе чекаєте на фантастичну нагоду! – казала Марина, не припиняючи стежити за собакою. – Але так, любчику, і до кінця життя чекати можна. А в мене є чудова далека кузина, яка зовсім незаміжня…
– Досить про вашу чудову кузину, – стражденно говорив Левченко. – Я не маю сумнівів у прекрасних якостях вашої родички, але щастя не можна притягувати за вуха!

Вони йшли навколо будинку другий круг. Собака була задоволена, сусід – похмурий, а Марину веселила їхня розмова.
– Чому ви не намагаєтеся проявити ініціативу, Ілля? – запитувала вона. – Чому вас не влаштовують стандартні методи «побачив-знайомство-кохання»?
– Бо багатовіковий досвід доводить: найграндіозніші події трапляються лише випадково! – сперечався начитаний сусід. – Дивіться на історію. Колумб випадково відкрив Америку. Хімік Планкетт випадково винайшов тефлон. Фізик Рентґен випадково відкрив випромінювання…

– …а Ілля Вадимович Левченко випадково одружився? – сміялася Марина. – Браво! Ви стали б гідним продовжувачем цього почесного списку.
– Одружитися на першій же спідниці, щоб заповнити пустку в паспорті, — багато розуму не треба, – бурчав упертий сусід. – Але це не моя стежка. Головну скрипку має грати випадок!

– Дихайте, Ілля! – відповідала Марина. – Глибше дихайте на свіжому повітрі. Жалісно дивитися на вас. Блідий, з червоними очима… От мій чоловік одружений зі мною, і тому рум’яний та веселий.
Сусід слухняно дихав. З вікон будинку лилось світло, і під ногами у них тремтіли жовті й рожеві квадрати, просякнуті відтінками штор.
– Гарно гуляємо! А ось моя кузина… – знову кинула камінь Марина.

– Ніяких кузин! – махав руками Ілля. – Забудьте про неї! Я точно знаю: якщо мене потягнуть з кимось знайомитись – користі не буде. Не буде випадковості, не буде ефекту несподіванки. І в мені нічого не зворушиться. І я не скажу собі «вау, ось це щастя»!
– Моя кузина б з вами посперечалася, – говорила Марина. – Але залишимо її в спокої, раз ви так просите. Дихайте, Ілля, дихайте.

– Ви ж самі сміялися з «випадкових щасливих випадків», а самі? – насідав Левченко. – Згадайте себе, ви ж теж не шукали чоловіка, правда? І він вас не шукав. Але ви несподівано зустрілися, покохали і одружилися. Так?
Ілля влучив у яблучко, заперечити Марині було нічим.
– Так, ми з Женею зустрілися випадково, – погоджувалася вона, перебираючи поводок. – Просто смішно. Я вам розповідала? Мені було двадцять років, і я пішла на міську ковзанку…

– Дайте вгадаю! – перебив сусід. – Майбутній чоловік теж прийшов на ковзанку, де ви і зіштовхнулись? Можливо, не роз’їхалися на льодовій доріжці і полетіли шкереберть. А після цього подружилися?
– На жаль, дорогий аналітику, було інакше! – сказала Марина. – Я пішла на ковзанку, а мій майбутній чоловік до неї не пішов…
– Дивно, – сказав Левченко. – Де ж ви тоді з ним зіштовхнулися?
– Уже після ковзанки, – пояснила Марина. – Запізнившись на автобус, я йшла пішки з ковзанами через плече. Скорочуючи шлях дворами, послизнулася біля Жениної машини. З розмаху плюхнулась на тротуар, вдарилася і завила, а ковзани полетіли йому під колесо.

Ілля клацнув пальцями – картина склалася як по маслу.
– Бачите, скільки випадкових і щасливих обставин збіглося! – тріумфував він. – Адже ви могли того дня взагалі не піти на ковзанку, так?
– Я й не хотіла йти, – визнала Марина. – Але посварилася з попереднім хлопцем, вечір був зіпсований, я захотіла розвіятися на самоті.
– Ось! – святкував Ілля. – Купа випадкових чинників. Ви могли не посваритися з другом. Могли не піти на ковзанку. Ви могли не запізнитися на автобус і вам не довелося б йти пішки… Врешті-решт, ви могли не впасти, а спокійно пройти повз незнайомого Жені і зникнути у темряві…

– Ви маєте рацію, – сказала Марина. – Але сталося так, як сталося. Я приземлилася на задні частини і завила, ковзани полетіли, а Женя…
– …кинувся на допомогу з криком: «З вами все гаразд?» – здогадався Ілля.
– Ні. Він підійшов і сказав: «Дівчино, це ви зараз ковзани відкинули?» І я сказала йому: «Не смішно, дурню!» А він сказав: «Сама така!» – і зрештою ми прокинулися в одному ліжку.
Іллі Левченку більше нічого й не треба було. Шлюб Марини та Жені слугував наочним доказом переваги веселого випадку над нудною цілеспрямованістю.

– Доля сама стикає головами тих, кого вважає потрібним! – сказав Ілля. – Ви ж знаєте, сусідко, я розробляю власну формулу знайомств з жінками.
– І заради цього знову півночі сиділи за комп’ютером? – докоряла Марина. – Тому й блідий, як заготовка для вареників. Я б ще зрозуміла, якби ви шукали у мережі дівчат, але у вас інші цілі.
– Знайомства в мережі? – Ілля зневажливо фыркнув. – Чиста дитяча гра. Якось бачив там дівчину приємної зовнішності. Її обличчя здалося мені повним ніжності й таємниці, а в усмішці відчувалася нерозділена печаль.

– Як романтично! – лестила Марина. – Якби я не була заміжня, сама б упала до ваших ніг з собакою. Але я не можу. Та моя далека славна кузина…
– Кузин не буде! – відрізав Ілля. – Так ось, побачивши прекрасну дівчину в мережі, я написав їй: «Це було на морі, де ажурна піна, де рідко зустрічається міське екіпаж…»
– А вона?
– Цей ангел відповів мені в дусі онєгінської Тетяни: «Ти що, дурень зовсім чи що?» І я зрозумів, що це не той випадок.
Марина сміялася разом із собакою, яка музично підвивала своїй господині.
– У мене математичний склад розуму! – Ленчик із наставленим пальцем. – Сидячи ночами за роботою, я обчислюю ймовірність випадкової зустрічі з жінкою, яку покохаю. Успіхи поки що скромні, але одного дня це станеться. Несподівана зустріч, несподіваний казус, несподіваний початок чогось великого…

– Від душі бажаю вам якнайшвидше зустріти цей щасливий випадок! – сказала Марина.
І вони розійшлися. Марина – годувати дітей, пса та чоловіка, а Ілля – напружувати мізки та вираховувати формулу випадкового кохання.
***
Цього вечора Ілля теж вийшов ковтнути свіжого повітря. Марини з псом біля під’їзду не було, але повз проїжджала дівчина на велосипеді. Задивившись, дівчина потрапила колесом у вибитину і зі скрипом упала просто під ноги Левченку.
Може, Ілля й був занудою, але ніколи не був черствим сухарем. Він одразу кинувся на допомогу велосипедистці. У дівчини були волошкові очі, золотаве волосся і стрункі ноги.

– Обережно! – сказав Ілля, допомагаючи їй піднятись. – Навіщо ви падаєте на твердий тротуар? Так і велосипед зламати недовго…
– Я випадково, – скривилася волошковооока дівчина, тримаючись за коліно. – Я взагалі не хотіла їхати через цей двір! Не стійте пнем, підставте мені плече! Ах, яка голова крутиться… Будемо знайомі: Аделіна!

Ілля виходжував постраждалу дівчину на лавці, потім ремонтував їй велосипед. Судячи з усього, Левченко був страшенно радий незнайомці, що впала перед ним. Вона вдало впліталася в теорію випадкових зустрічей.
Марина з-за штори спостерігала за ними. Вона знала, що кузина Аделіна порвала дві спідниці і нажила п’ять синців, поки навчилася красиво і вчасно падати з велосипеда…