Connect with us

З життя

КОЛИ Я СТАНУ КОТОМ

Published

on

Віктор важко піднявся на свій поверх. Постояв трохи. Нога, яку він зламав ще п’ять років тому, так до кінця і не перестала боліти. Чоловік відкрив двері, увійшов у темний коридор квартири, зачинив двері і, не вмикаючи світло, трохи постояв. Так давно. Так давно це було, – він перетинає поріг, а в домі вже світло!

Віктор мимоволі усміхнувся. Він любив тоді відкривати двері своїм ключем. Хотів зробити це непомітно, щоб потім підкрастися до Любані й поцілувати її, але дружина здогадувалася про його наближення, навіть якщо була зайнята на кухні. “Чому ти знову не подзвонив?” – щоразу писалося на її обличчі, прикрашеному веснянками.

Віктор розводив руками, нахилявся і цілував Любаню в носик, де веснянки просто юрмилися. – Роздягайся, мий руки, – відповідала йому дружина суворим тоном, але очі її сміялися.

Віктор голосно застогнав, повертаючись з теплих спогадів у непривітне сьогодення. Він стягнув куртку, зняв черевики. Потім нахилився і обережно поставив їх. Переодягнувся, помив руки, виконуючи раз і назавжди закладений ритуал. Зайшов на кухню і сів на табуретку. Далі треба було повечеряти, але їсти не хотілося, та й не було нічого готового.

Раніше можна було швидко відкрити холодильник і зняти з полиці шматочок сиру чи ковбаси. Або пиріжок. І ухилитися від дружини, яка з обуренням говорила: – Вітя! Ну що ти як маленький! Почекай трохи! І намагалася вдарити його рушником. Віктор жартома ухилявся. Обоє сміялися…

Чоловік обвів поглядом темну кухню. Світло він так і не ввімкнув. Усе, що йому було потрібно, він бачив і так. Відкрив холодильник. Кілька яєць. Хліб. У морозилці лежало масло і заморожена курка. Віктор умів готувати. Навчився до одруження, коли жив у гуртожитку, просто йому не хотілося вмикати світло і бачити кухню, де висіла і стояла меблі, яку вони довго вибирали разом із Любанею.

Віктор зачинив дверцята. Так і нічого не поївши, пішов у кімнату і важко опустився на диван. Спати? – рано. Просто лягти він міг, але знав, що не засне і буде крутитися до півночі. Телевізор подивитися? Та що там дивитися…

Віктор сидів на дивані й мимоволі знову поринув у спогади. Весілля. Їхній перший Новий рік. За день до нього Віктор приніс сосну. – А іграшки в тебе де? – запитала дружина. – Іграшки… Не було в нього іграшок. Закінчив інститут. Почав працювати, зрозумів, що з зарплати інженера він квартиру не купить, пішов. Працював за спеціальністю. Назбирав, купив і зробив ремонт. А ось до іграшок руки якось не дійшли.

Дружина весело фиркнула. – Зараз. З кухні були принесені горіхи, фольга. Любання старанно загортала горіхи у фольгу, потім зачіпала за неї скріпку і скоро сосна була прикрашена. – Бабуся так робила. У селі, – пояснила вона чоловікові. Іграшки вони потім купили, але кілька горіхів з тієї, найпершої сосни досі лежали в серванті.

Віктор перевів погляд на вазочку, яка вгадувалася в темряві, і раптом здригнувся від різкого телефонного дзвінка. Він застиг, подумавши – мариться вже! Але телефон дружини продовжував дзвонити і навіть підстрибував трохи, ударяючись об товстий кришталь. Цього не могло бути. П’ять років не може тримати заряд жоден телефон! Але дзвінки тривали.

Віктор різко встав, скривився від болю у нозі і крокнув до серванта. Взяв телефон і, приклавши до вуха, хрипло запитав: – Алло? Хто це? Дзвінок замовк. Голосу в слухавці чоловік не почув. Але й тиші не було. Чулося чиєсь дихання. – Любання? – невпевнено запитав Віктор, відчуваючи, що сходить з розуму.

І раптом він почув музику, а потім і слова старої пісні: “…Мабуть, у наступному житті, коли я стану кішкою…”. Віктор відсторонив телефон від вуха. Подивився на нього. Рядок повторювався і повторювався, а йому не вистачало рішучості вимкнути апарат, який увімкнутися просто не міг!

І раптом – другий раптом за вечір – йому почувся крик. Якби у нього працював телевізор, він би просто не звернув уваги на це нявчання. Крик був цілком реальний, але дуже слабкий і доносився з під’їзду. Кричав кошеня.

Телефон замовк, як тільки пролунало прохання про допомогу. Чоловік подивився на мертвий апарат, обережно поклав його назад у вазочку і направився в коридор. Там він нарешті увімкнув світло і заплющився. Віктор дочекався хвилини, коли очі звикли, і прислухався. Звуків з-за дверей більше не було чути.

Не могло ж йому все це привидітися? Дзвінок. Крик. І не просто крик. Відчайдушний заклик. Віктор розчинив двері. На килимку лежало маленьке кошеня. Руде. Руде як веснянки на обличчі у Любані. Як вогненні кучері його дружини, збитої на переході п’ять років тому.

Віктор нахилився і підняв малюка. Той відкрив ротик і хрипло нявкнув. Сил у нього було зовсім мало. Віктор стояв стовпом. Кошеня знову нявкнуло – допоможи! – Ох я, дурень! Стою! Віктор зачинив двері і кинувся на кухню.

Увімкнув світло, поклав кошеня на стіл. Витяг рушник і переклав звірка на нього. Що робити-то? Не було в нього кошенят, та ще таких знесилених! Пити хоче, здогадався чоловік. Налив води в блюдце, поставив поряд з кошеням, але той сам не міг встати. Віктор почав обережно поїти його з чайної ложки. Багато пролив, але щось малюкові в ротик усе ж потрапило.

Що далі? Віктор узяв телефон. Добре, що є інтернет! Через півгодини він знав, що робити. – Ти посиди тут, я зараз, – сказав він кошеняті, перекладаючи разом із рушником в таз, у якому раніше робили фарш.

Віктор помчав у найближчий магазин, який ще працював, за молоком і кормом. Повернувшись, він знову проконсультувався з людьми в мережі і почав поїти і годувати знайду. Заодно з’ясував, що прийшла до нього по допомогу кицюня.

Кицюня! “Мабуть, у наступному житті, коли я стану кішкою…”, – згадав Віктор.
Він подивився на кошеня, яке після невмілих турбот чоловіка стало виглядати краще, і відніс малечу на диван. – Завтра все. У лікарню поїдемо, будемо робити, що лікарі скажуть, щоб ти одужала. Викупаю тебе. А зараз спи, Любання…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 + 4 =

Також цікаво:

З життя40 хвилин ago

Заздрість, нахабність і нав’язування думок: я припинила спілкування з родиною чоловіка

Ой, слухай, я розповім тобі свою історію, бо вона дуже важлива для мене. У маленькому містечку біля Тернополя, де кожен...

З життя2 години ago

Свекровь заходит в гости поиграть с внуком, а мне остаются дела и улыбка.

Свекровь приходит, поиграет с ребёнком — и уходит, довольная. А я — готовь, убирай, улыбайся… Когда я наткнулась на статью...

З життя2 години ago

Слова, що змінили моє життя, коли ти була виснажена

Ой, дівчино, щось таке трапилося, що аж серце болить… Не стала тебе вчора турбувати, бо ти була страшно втомлена –...

З життя2 години ago

Як я стала рабинею в сім’ї чоловіка: історія про неволю

Ось я в біду потрапила, скажу вам – стала рабинею у родині чоловіка. У глухому селі під Житомиром, де вітер...

З життя3 години ago

Тиха чайна година на кухні, а всередині – шторм емоцій

Сижу на кухні і, як завжди, мовчки пию чай — але всередині мене бушує ураган. У невеликому містечку під Львовом,...

З життя3 години ago

Моя вагітність не хвилює їх: безкоштовна прибиральниця та кухарка

Сьогодні один із тих важких днів, коли відчуваю себе безкоштовною покоївкою та кухарем – мою вагітність ніхто не бере до...

З життя3 години ago

Расстаемся после 35 лет брака в возрасте 62 и 68 лет…

Мне 62 года, ему 68. Мы разводимся… После 35 лет брака Я — Людмила Ивановна, мне шестьдесят два. Мужу Александру...

З життя3 години ago

Розірвала зв’язок: заздрість, нахабство та нав’язування свого бачення

Так, слухай, розкажу тобі одну історію, яка досі тримає мене за серце. У невеличкому містечку біля Івано-Франківська, де кожен кам’янець...