Той, хто раз зрадив

На зрадників чекає кара

Лариса почувалася щасливою жінкою: у неї був обожнюваний син Богданчик, коханий чоловік Микола та нескладна робота.
Коля завжди добре заробляв, тому вона могла дозволити собі працювати на пів ставки і приділяти багато часу синові.
Що може бути краще?

Але всього цього могло б і не бути…
— Я покохав іншу жінку, — сказав їй 13 років тому обожнюваний чоловік, відводячи очі. — Нам потрібно розлучитися.
— Коля, ти що?! Я ж тебе люблю, і ти мене теж любив.
Це не може так просто закінчитися!

Микола тоді мовчки знизав плечима і додав, що на розлучення вона може подати сама, якщо їй так зручніше.
Зручніше?! Їй зручно, коли її чоловік — не просто коханий, а справді обожнюваний! — був поруч із нею.
Цілий тиждень вона то плакала в подушку, то влаштовувала істерики, не розуміючи, що тим самим ще більше відштовхує Миколу.
А потім заспокоїлася, взяла себе в руки і запропонувала чоловікові влаштувати прощальний вечір…

До розлучення справа не дійшла, бо з’ясувалося, що Лариса вагітна.
Дитину вони намагалися зачати останні п’ять років, але безрезультатно.
25-річна Лариса та 27-річний Микола були абсолютно здорові, але вагітність не наступала.
А тут — буквально один раз, на прощання… І прощатися не довелося.
Микола одразу заявив, що нікуди не йде — Ларисі навіть здалося, що він залишився з полегшенням, носив дружину на руках і найбільше радів народженню Богдана.

Про ту зраду вони ніколи не згадували, Лариса навіть не стала з’ясовувати, хто був його дама.
Ну й нехай! Головне — у них все стало ще кращим!
І ось зараз Богдану вже 12 років, він зростає дуже розумним хлопцем. Лариса навіть хотіла віддати його в гімназію з математичним ухилом, але запізно спохопилася.
Син поки що ходив в звичайну школу, але вигравав майже всі районні олімпіади з математики.
Займався в шахматному гуртку та вчився грати на скрипці в музичній школі.
Останнє заняття йому не дуже подобалося, Лариса твердо вирішила, що її син має різнобічно розвиватися.

— Може, нехай тоді у футбольну секцію ходить? — насупився Микола, дізнавшись про наміри дружини віддати Богдана в «музикалку».
— Ти що, з глузду з’їхав?! — ахнула Лариса. — Хочеш, щоб твою дитину покалічили?! Щоб він інвалідом став?!
Ні і ні!

Чоловік махнув рукою — роби що хочеш! Тоді на роботі у нього були труднощі, і всі думки крутилися довкола цього.
Тепер Микола очолював відділ, і з кар’єрою та зарплатою у нього було все добре.

Саме в офісі чоловіка Ларисі пощастило знову. Вона заїхала за чоловіком — вони збиралися в ресторан відзначити річницю весілля — і розговорилася з однією зі співробітниць чоловіка.
Ефектна струнка брюнетка Ксенія — зовсім не сіра мишка, Лариса поруч із нею почувалася невпевнено — виявилася дуже привітною жінкою.
У неї теж був син, ровесник Богдана, тому їм було що обговорити.

— А хочеш, я попрошу, щоб твого Богдана теж взяли в гімназію, де навчається мій Філіп?! — раптом запропонувала Ксенія.
— Та ну, це навряд чи можливо. Туди навіть за гроші не пробитися, — з сумнівом відповіла Лариса.
— Гроші — не головне, а от зв’язки у мене є. Я ж приваблива жінка! — весело підморгнула Ксенія.
— Ой, я тобі так вдячна буду! — зраділа Лариса.
Ксенія не обманула, і наступний свій навчальний рік Богдан розпочав у «математичній» гімназії.

Виникла проблема — навчальний заклад знаходився в іншому районі міста, а Лариса досі страшенно боялася відпускати сина одного в школу по сусідству, не кажучи вже так далеко.
Вранці вона спокійно відвозила Богдана сама, а ось після занять…
— Лара, наш син вже дорослий хлопець, розумний, розсудливий. Він прекрасно добереться додому сам!
Автобусна зупинка прямо біля гімназії. Сів і доїхав, навіть пересадок робити не потрібно! — резюмував чоловік на спроби Лариси змусити його забирати Богдана.

— Коля, ти ведеш себе так, наче в тебе є запасний син! Зараз і дорослому на вулиці одному страшно знаходитися, а…
— Годі вже! — перебив її Микола. — Коли зможу, заберу, а так нехай добирається сам.
Лариса поскаржилася Ксенії — жінки іноді спілкувалися телефоном, обговорювали синів та гімназію.
— У−у−у… Теж мені проблема! — заявила Ксенія. — Давай хлопці після школи йдуть до нас, ми ж зовсім поруч живемо, а ти приїздитимеш, як зможеш, і забиратимеш Богдана.
— Ти серйозно? — заворушилася Лариса. — Та ні! Це незручно… тобі стільки клопотів.

— Які клопоти?! Я ж теж на роботі. Але так вони, принаймні, будуть вдома, і удвох. Обидва спокійні, відповідальні — дивись, подружаться!
— Ой, Ксюшу, я тобі так дякуватиму!
— Та годі вже!
Богдан збентежено сприйняв новину. З Філіпом він був знайомий, але навчалися вони в різних класах, і близько не спілкувалися.
Синові взагалі важко сходилося з людьми. Він і в новий навчальний заклад погодився йти тільки з радістю через те, що з’явився шанс скасувати музикалку — вона знаходилася далеко від гімназії, і Лариса більше не могла туди сина возити.
Але коли Лариса на другий день забирала сина з квартири Ксенії, він йшов вже неохоче.

— Мам, можна ще трохи залишуся? — почав зарюмсував Богдан. — Ми ж з Філею ще не дограли…
— Ні, тобі потрібно уроки вчити. Та й взагалі це незручно — так напружувати господарів.
Мама Філіпа і так робить нам велику послугу, — категорично заявила Лариса.
— Не нам, а тобі, — ледве чутно пробурмотів синок.
Лариса зробила вигляд, що не почула.
Микола, дізнавшись про це, спочатку обурився — мовляв, він разом із Ксенією працює, і що скажуть люди?
Але, вислухавши десяток аргументів дружини і не бажаючи сороватися, махнув рукою.
Все одно він у найближчі місяці постійно буде у відрядженнях через відкриття нового філіалу — так що дружина може робити що хоче!

На тому й вирішили.
А Богдан все частіше став просити Ларису, щоб вона дозволила йому затримуватися у Філіпа:
— Ну мам, у нас з Філею стільки справ… Ми уроки виконуємо. Ну, будь ласка… — бурмотів синок.
— Лар, чого ти так упираєшся? — «співала» йому Ксенія. — Хлопчики подружилися, нічого поганого не роблять. Нехай Богдан залишиться в нас.
І кожен раз вони її вмовляли. Дійшло до того, що син кілька разів ночував у тій родині.
Лариса, зі стисненим серцем, погоджувалася, а потім телефонувала, дізнавалася, як там синок — адже вона звикла, що він завжди був поруч.
Микола дійсно пішов у відрядження, і Ларисі одній вдома стало зовсім самотньо, тому вона все рідше погоджувалася залишати Богдана в гостях «на довше».
— Мам, чому ти така?! — одного разу вигукнув Богдан, коли мати не пустила його до Філіпа.

— Яка? — здивувалась Лариса.
— Така! Носишся зі мною, як квочка з курчатком! Я вже дорослий, а ти не даєш мені кроку ступити?!
— Богдан, — строго сказала Лариса, — поясни мені, звідки у тебе ці… фрази? Де ти їх почув? Хто тебе навчив?
— Ніхто не вчив! — буркнув синок. — Я ж не в лісі живу.
— Я твоя мати та піклуюсь лише про тебе. Хочу як найкраще саме для тебе, — наставницьки промовила Лариса.
— Ксенія теж мати та теж піклується про Філіпа! Тільки не стежить за ним, усе дозволяє та ніколи не свариться! — випалив Богдан.
— Так… І що ж вона дозволяє?
— Нічого поганого, — пробурмотів син. — Я пішов спати, все.

Лариса напружилася. Богдан був спокійним, навіть часом флегматичним дитиною, а тут раптом підвищив голос на неї.
Навряд чи Ксенія влаштувала у себе в квартирі анархію — просто синові не вистачає чоловічого виховання. От приїде Микола — нехай з ним поговорить!
Але чоловік став на бік сина:
— Лар, ну справді, ти вже задушила Богдана своєю турботою. Дай йому трохи свободи.
Як я розумію, Філіп нормальний хлопець, вони разом вчать уроки й грають. Це нормально.
— Так! Тільки з матір’ю так розмовляти не нормально! — обурилася Лариса. — Або ти не згоден?
— Згоден. Але ще раз тобі кажу — заспокойся трохи, а то дочекаєшся, що власний син тебе зненавидить.
У тебе ж з’являється маса вільного часу. Піди в салон краси сходи що лі.
— Що−о−о! Ти хочеш сказати, що я погано виглядаю?!
— Скажімо так — тобі непогано було б приділити увагу своїй зовнішності…

Цього Лариса вже не могла витримати. Вона не розмовляла з чоловіком цілий тиждень, до самого його від’їзду у відрядження, а потім по телефону сухо відповідала на його запитання про справи та сина.
Вона б’ється як проклята, намагаючись добре виховати сина та доглядати чоловіка, підтримує в домі затишок, а тут тобі на — в салон краси їй треба, бачите!
Повернувшись, Микола все ж таки вибачився, і вона його, звісно ж, простила — любила як-ніяк.
А тут хлопці зібралися в похід. З двох класів набралося чотирнадцять охочих, і потребувалося участь батьків.
Лариса спочатку взагалі Богдана не хотіла відпускати «в цей жах», потім виявила бажання їхати разом із ним, але не вийшло.
На роботі не відпустили, та й син просив її цього не робити.
Неочікувано в похід погодився піти Микола:
— А чому б ні? У мене ж є пара днів відгулу. І давно я не відпочивав у лісі, на свіжому повітрі, з наметом… — мрійливо промовив він.
— Ну, якщо так… — розгублено сказала Лариса. — Гаразд, їдьте! Тільки будьте на зв’язку!
Батько і син переглянулися і дружно закотили очі — мама, як зазвичай!..

За три дні, поки її чоловіки були в поході, Лариса вся виверпалася.
Зв’язок там у них була лише місцями, і телефонували вони їй всього пару разів.
Не витримавши, вона поїхала до будинку Філіпа — його завозили додому першим, — щоб там зустріти чоловіка і сина.
У дворі було повно машин, і Ларисі довелося залишити свою на вулиці.
Біля під’їзду вона помітила обіймаєму пару і в сутінках не відразу розгледіла, хто це. Голоси підказали.
— Коль, ну скільки можна−то? — тихо, але вимогливо запитувала Ксенія. — Ти коли збираєшся розлучатися?
— Ксюшу, ну давай не сьогодні. Ми провели такі чудові три дні, не псуй їх, — відповідав Микола. — Я тебе люблю, і це безсумнівно, і обов’язково скоро розлучуся.
Пара явно поцілувалася.

Кого там любить її чоловік? Вони що, разом були в поході? Коля збирається з нею розлучитися?
Запитання вихором пронеслися у Лариси в голові…
— А що тут відбувається? — вона голосно поставила лише одне запитання, яке до неї промовляли вже тисячі обманених людей.
— Ну, слава богу, — тихо прорекла Ксенія. — А то вже просто сил немає більше приховувати.

— І давно ви… ховаються? — знущально запитала Лариса.
— Уже майже рік, — спокійно відповіла суперниця. — Знаєш, як набридло?
— Не знаю! А ось знати, навіщо ти приймала мого сина, хочу!
— Так Микола ж у нас прикладний батько, лише Богдан його біля тебе й тримав.
Ось я й вирішила з ним подружитися. Стильний, до речі, у вас хлопець! Хоч ти його вже й затюкала зовсім.
Я абсолютно не проти, щоб він жив з нами.
— Чого−о−о?! Навіть не розраховуй на це! Мій син житиме зі мною! — розлютилася Лариса. — І чоловік, до речі, теж. Так, Коля?!

— Звучить грізно, — прокашлявся мовчазний досі Микола. — Пропоную обговорити все це вдома вдвох.
— Ні вже! Ти зараз скажеш, що залишаєшся в родині! І, до речі, де Богдан?!
— Вони з Філіпом віднесли речі у квартиру, зараз спуститься, — спокійно пояснив Микола. — І, Лара, давай обійдемося без скандалів. Так вже вийшло, що я люблю Ксенію і хочу бути з нею.

Поки Лариса шукала слова для відповіді, у дверях під’їзду з’явився Богдан:
— Мам? Що ти тут робиш? А ми, уявляєш?..
— Поїхали додому, — перебила його на півслові Лариса. — Швидко!
Вона схопила сина за руку і потягла до машини, не звертаючи уваги на його обурені зойки.
Микола справді пішов до Ксенії. Вони спробували забрати Богдана у Лариси, але хлопчик, вочевидь, надивившись на сльози матері — адже вона плакала майже весь час з того вечора, — заявив, що залишається з мамою.
Через рік Микола захотів повернутися, але Лариса його не прийняла — не зуміла пробачити вдруге.