Старий будинок: історія Анни та її лавочки на чужій землі

Баба Ганна сиділа на лавці біля свого старенького будинку, в якому прожила все своє життя. Тільки тепер він належав чужим людям, а вона з ними жила за їхньою ласкою. Як таке сталося, Ганна не розуміла. Здавалося, прожила праведне життя, нікому зла не бажала, єдиного сина виростила.

Але син виявився не таким, яким вона його виховувала… Сиділа бабуся і згадувала, розбирала своє життя на окремі частини, а по щоках текли гіркі сльози… Почалися спогади з моменту весілля з коханим Іваном. Через рік у них народився син Василь. Пізніше з’явилися двійнята – хлопчик і дівчинка. Але діти були слабенькими і не прожили тижня. А незабаром Іван помер від апендициту – лікарі не встигли вчасно розпізнати причину нападу, почався перитоніт, а тоді вже було пізно… Довго тужила Ганна за чоловіком, але сльозами горю не допоможеш, життя тривало. Більше не вийшла заміж, хоча женихи були. Боялась Ганна, що Василькові з вітчимом буде важко, тому повністю присвятила себе турботі та вихованню сина.

Син виріс і обрав свій шлях – подалі від матері, у місті. Там здобув професію, там же одружився і став жити далі. А баба Ганна залишилася одна в своєму маленькому будиночку, що Іван збудував відразу після весілля. Так і дожила в ньому до глибокої старості. Василь інколи навідував стареньку матір – дрова нарубає, води принесе, ще чимось допоможе. Але з кожним роком Ганні все важче і важче було самій вести господарство. Тримала тільки козу і курей, але й за ними треба було доглядати.

Одного дня Василь приїхав із незнайомим чоловіком.
– Добрий день, мамо, – привітався син.
– Добрий день, Васильку.
– Це мій приятель – Євген, познайомтеся, – продовжив син. – Він хоче подивитися ваш будинок для купівлі. А вам одній тут уже важко, поїдете до мене в місто.

Баба Ганна стояла, не знаючи що сказати.
– Не переживайте, мамо. Моя дружина не проти. Ми про вас там подбаємо, будете ситі, у теплі, та й онукам допоможете. Вони ж вже чекають на вас, питають, коли бабуся Ганя до нас приїде.
Виявилося, що за Ганну все вже вирішили. Що робити їй, старій? Господарство вести самій вже не може, так хоч за онуками догляне.
***************
Так і продали будинок баби Ганни – швидко і без клопоту. Перед від’їздом довго старенька прощалася з будинком. Оглянула кожен куточок, що навіював спогади про минуле. Коли вийшла в садок, за хлів, зустріла її тиша, від чого ще дужче стискалося серце. Нещодавно тут мукала корова, хрюкали свині, бекала коза і бігали кури. Тепер там була порожнеча.

Повертаючись із саду, взяла жменю землі, на якій працювала день і ніч. Важко бабі Ганні було прощатися з рідними місцями, селом, де народилася і прожила все своє життя. Усі сусіди плакали, прощаючись з Ганною, обіцяли молитися за її благополучне життя на новому місці. Останній раз кинула погляд на дім і пішла до машини сина. Що поробиш? Такою вона є, гірка старість…

Спочатку у сина жити було добре. Особливих справ не було – у квартирі ні печі, ні худоби, все автоматизовано і під рукою. Грала баба Ганна з онуками, дивилася телевізор. Незабаром на гроші від проданого будинку син купив автомобіль. Баба Ганна спробувала заперечити, що не годиться так швидко витрачати кошти, але син перебив її на півслові, давши зрозуміти, що для неї ця тема закрита – нічого їй, старій, гроші рахувати, живе у теплій квартирі на всьому готовому, і цього повинно бути достатньо!

Відтоді баба Ганна цю тему не піднімала, тільки образа на різкі слова сина закралася десь у глибині душі. Ще вона помітила, що з купівлею автомобіля відношення сина з невісткою до неї одразу змінилося, і онуки стали не такими слухняними та привітними, якими були раніше. Рідня перестала помічати бабусю. Їм не було до неї ніякого діла – чи поїла вона, чи спала достатньо, чи не болить що-небудь, чи потрібне щось…

А далі було тільки гірше: не тільки за стіл не запрошували, вже й не розмовляли з нею. Могли грубо відповісти чи взагалі накричати: не те сказала, не там встала… Важко стало Ганні. Знала б, що незабаром стане нікому не потрібна, нізащо б не погодилася на продаж будинку і від’їзд. Краще померти від холоду і голоду у власному домі, ніж так жити поряд із рідним єдиним сином у його розкоші і бути йому гіршою за чужу людину. Про хижину свою Ганна тужила щодня. Якби можна було повернутися, без роздумів поїхала би назад в село. Але будинок продано, там живуть чужі люди.

Одного разу не витримала вона і сказала синові:
– Не думала я, Васильку, що така гірка у мене буде старість і життя в твоєму домі. Виходить, тобі гроші важливіші й потрібніші, ніж рідна мати. Йду я від тебе, від вас усіх…

Син опустив очі і нічого не відповів, тільки коли Ганна, зібравши убоге манаття, переступала поріг квартири, кинув їй у спину: – Коли знадобишся, мамо, по світу, можеш повернутися. Ганна мовчки зачинила двері і вже на сходовій клітці дала волю сльозам. Їй стало дуже боляче, що син навіть не спробував зупинити її, обійняти та втішити, що тільки такі образливі слова знайшов для неї, щоб швидше виштовхати.

*************** Більше доби баба Ганна добиралася до рідного села. Ночувала на вокзалі, їхала на попутках. Увесь час очі були мокрими від сліз. Заспокоїлася лише тоді, коли побачила свій рідний дім. Нові мешканці його підлатали, пофарбували і він виглядав майже так само, коли вона в’їхала в нього жити зі своїм Івасем. Те, що дім тепер не її, баба Ганна не думала. Тихенько пробралася на горище свинячого хліва і вирішила жити там. Головне – в рідних стінах. Єдине, чого боялася, що господарі дізнаються і виженуть її, як це зробив рідний син. Тоді їй справді нікуди буде йти. Хіба що земля під нею розсунеться, і вона кине туди.

Недовго Ганна ховалася в хліву. Вранці наступного дня сам господар приніс корм для свиней. Висипав їжу, підняв очі і каже: – Спускайтеся, бабусю Ганно, поговорити нам треба.

Старенька не очікувала, що її так швидко виявлять і не знала, що робити. У будь-якому разі, треба поговорити з господарями – будь, що буде! На все воля Божа. Те, що вона почула від нового господаря дому, ніяк не очікувала:
– Баба Ганно, – звернувся спокійним і добрим голосом Євген, з яким колись познайомив її син Василь. – Ми з дружиною знаємо все про вашу долю. Ваш син зателефонував і попередив, що ви можете тут з’явитися. Також знаємо, що вам не вдалося прижитися в його родині. Подумавши, пропонуємо вам жити з нами, раз вам не знайшлося місця в домі рідного сина. А в хліві зі свинями жити негоже. Тим більше, що по совісті – це ваш дім. Ви з чоловіком його збудували, зберегли, доглядали протягом багатьох десятків років. Уж кут для справжньої господині завжди знайдеться! Ви зараз обігрійтеся, вмийтеся, а потім нагодуємо вас. У дружини прекрасний борщ виходить!

Ніяк баба Ганна не очікувала такого розвитку подій. Сльози вдячності лилися до нових господарів дому. Виявляється, зовсім чужі люди виявили більше жалю та співчуття, ніж єдиний рідний син. Переступивши поріг дому, баба Ганна ледь трималася на ногах. Тут все пахло її життям. Вона розуміла, що через власного сина в рідному домі стала безпритульною. Серце старої матері плакало, а губи молили Бога про помилування Василя…