Connect with us

З життя

Це сталося п’ять років тому: моя сусідка втратила чоловіка і залишилася одна.

Published

on

На це сталося п’ять років тому. Моя сусідка баба Надія поховала свого чоловіка-ветерана війни і залишилася зовсім одна. Дітей у них не було. Старенька постійно згадувала свого Миколу.

Поженилися вони перед самою війною. Потім чоловік пішов на фронт, а вірна Руся (від скороченого Надя) чекала на нього. Микола повернувся живим, але без лівої кисті. Він кохав дружину і дуже дорожив нею. Присягався, що завжди буде оберігати її від біди, але не дотримався свого слова. Помер і залишив її одну!

Якраз на річницю смерті чоловіка у неї оселився великий чорний кіт. З’явився він вночі, буквально нізвідки, і жалібно зам’явкав під дверима. Метався заметіль, за вікном несамовито завивав вітер, але якимось незбагненним чином баба Надія почула його м’явкання. Вийшла вона і побачила незнайомого кота. Пошкодувавши нещасного, стара жінка впустила його в дім і навіть поставила блюдечко з молоком. Але, відмовившись від трапези, з гордим, незалежним виглядом гість обійшов кімнати. Уважно оглянувши будинок, він вибрав місце на подушці господині, замуркотів і тут же заснув.

Баба Надія чомусь не стала виганяти кота і прилягла поруч.
Вранці вона розглянула кота уважніше. Доглянутий, вгодований він зовсім не здавався безпритульним! Чорний, як смоль, зелені очиська на півморди і вельми самовпевнений вигляд. І ще одна важлива деталь: на лівій передній лапці відсутні пальці. Схоже, ніби їх хтось відірвав.
“Точно як у мого Миколи!” – зітхнула старенька.
Кіт тим часом м’яко стрибнув до неї на коліна і замуркотів.
“Кицю, треба ж тебе якось назвати… Може, ти Васько?” – лагідно погладила вона звірка і почухала за вухом.
Кіт здригнувся і ТАК подивився на бабу Надію, що та розгубилася і застигла.

Очі у нього були людські! НЕ “ЯК ЛЮДСЬКІ”, А САМЕ “ЛЮДСЬКІ”!
“Зрозуміла. “Васько” тобі не подобається. Тоді, може, Тимко? Гарне ім’я!” – в поспіху сказала господиня.
Він незадоволено зам’явкав, зіскочив з колін, загарчав і почав зосереджено дерти обшивку з дивана.

“Ну добре, добре. Не буду я поки тобі ім’я давати. Будеш просто Котом. Тільки диван чіпати не варто” – ввічливо попросила старенька.
Бормочучи щось незрозуміле у відповідь, Кіт виконав її прохання і пішов важливо в кімнату.
Так вони і зажили удвох: баба Надія та Кіт.
Я часто навідувала стареньку, і вона розповідала мені про свого Кота просто дивовижні речі!
По-перше, Кіт лікував її. Після смерті чоловіка баба Надія перенесла інфаркт і сердечко її часто турбувало. Але варто було господині лягти, як Кіт вже тут як тут. Накладає м’яке і тепле тіло їй на груди, замуркоче та й засне.
Біль йде, ніби й не було!

А якось раз і зовсім дивний випадок стався! Баба Надія прилягла. Влаштувавшись поруч і солодко муркочучи, задрімав і Кіт. У двері постукали. Підвівшись, господиня пішла відкривати. Кіт – за нею. Це був Вітя, місцевий п’яниця і дебошир. Всунувши ногу в дверний проріз і грубо лаявшись, він зажадав у баби Надії гроші на похмілля. Старенька намагалася відмовити, але негідник наполягав і зухвалішав з кожною хвилиною. Дійшло до того, що він грубо образив стареньку і осквернив пам’ять її покійного чоловіка.

Раптом Кіт несподівано загарчав і кинувся на кривдника. Вітя відштовхнув його, але Кіт знов кинувся і мало не вкусив його за горло. Вилаявшись, Вітя здав свої позиції і пішов.
А Кіт, багатозначно глянувши на господиню своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, задер хвіст трубою і з почуттям виконаного обов’язку віддалився в кімнату.

Одного разу баба Надія зібралася поїхати в адміністрацію щодо дров і попросила мене супроводжувати її. До райцентра ми добиралися автобусом. Я погодилась і, відпросившись з роботи, рано вранці зайшла за нею.
Старенька сиділа на ліжку в домашньому одязі, виглядала розгубленою і навіть збентеженою.

“Баба Надія, чому ви не готові? Збирайтеся, може, на попутній доїдемо,” – розпорядилася я.
“Ірина, не поїду я. Пробач.” – Тихо сказала вона.
“Чому?”
“Не знаю, як сказати… Ти тільки не смійся… Кіт їхати мені не велів.”
“Та ви що?! Я з роботи відпросилася, а ви тут з вашим котом! Збирайтеся!” – гнівно обурилась я.
“Послухай, Іринко. Я все з вечора собі приготувала, лягла спати. Сон бачу, що Кіт мій зі мною розмовляє. Ось як ти зараз… Дивиться на мене і каже:

“Залишся вдома, Руся. Не можна тобі завтра їхати.”
Язик у мене так і відібрався! Діло не в тому, що Кіт мій заговорив! Русею мене назвав! Русею! Розумієш?! Так мене тільки мій Микола покійний називав! І ГОЛОС У КОТА БУВ ТОЧНО ЯК У МИКОЛИ!
А Кіт тим часом пісню затягнув. Ту саму, яку Микола любив:
“По диких степах України
Де золото шукають у горах…
Пам’ятаєш, Русенько, я співав її, коли на фронт йшов?”

Я все-таки знайшла в собі сили запитати:
“Миколо, так це ти?!”
“А ХТО Ж ЩЕ?! БАЧУ, ЯК ВАЖКО ТОБІ ОДНІЙ, ОТ І ПОВЕРНУВСЯ…”
Тому, Русенько, заспокойся і завтра сиди вдома. Все одно нічого хорошого тобі там не скажуть. Дрова так і так за тиждень привезуть. Люсині передай, щоб від операції відмовилася. Вона її не перенесе…”
Тут я і прокинулася…”

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати! Я досить довго мовчала, хапаючи повітря ротом, як риба.
Потім мене осінило:
“Баба Надія, ви себе добре почуваєте? Може, швидку викликати? Тиск, мабуть, підскочив.”

“Краще не буває, Іринко! Я ж зі своїм милим Миколою поговорила!” – посміхаючись крізь сльози, відповіла сусідка.
Я все-таки перевірила у неї тиск. Дивно, але він був у нормі!
З того самого часу свого кота баба Надія стала називати Миколою. Дивно, але він відразу ж відгукнувся на це ім’я!

Невдовзі пророцтва баби Надії (чи Кота?) почали збуватись. Рейсовий автобус, на якому ми повинні були їхати до міста, ледь не перекинувся того самого дня.
Було обледеніння, автобус знесло, і водій не впорався з керуванням. На щастя, ніхто не загинув, але постраждалих було багато. Збіг? Можливо. А рівно через тиждень бабі Надії привезли дрова…
Сусідка попросила мене зателефонувати Людмилі, племінниці Миколи, щоб вона відмовилася від планової операції. Але вона не послухала і померла прямо на операційному столі…

ЗНОВУ ЗБІГ?! Я так не думаю.
Так вони і жили удвох: баба Надія та її кіт Микола. Він так само лікував і оберігав її. І був поруч до кінця її днів…
Баба Надія дожила до 94-х років. Померла вона торік. До останньої хвилини сусідка була на ногах і все переживала за свого Миколу. Взяла з мене обіцянку дбати про нього, якщо її раптом не стане.
Пішла вона тихо-тихо, без мук, уві сні…

Пам’ятаю, як бабу Надію оплакував її кіт. Він був вже немолодий, і його колись розкішна чорна шубка посивіла.
Усі три дні, поки труна з тілом господині стояла в будинку, Микола не відходив від нього. Я САМА БАЧИЛА, ЯК У НЬОГО З ОЧЕЙ КОТИЛИСЯ СЛЬОЗИ!
Кота сварили, гнали, штурхали… Але, якимось незбагненним чином він знову опинявся поруч із труною. Сидів і плакав!

Микола провів покійну до могили і коли її поховали, залишився там. Я намагалася зловити бідолаху, щоб забрати до себе, але він утік…
Кіт так і залишився на кладовищі, на могилі баби Надії і її чоловіка. Іти до мене Микола не захотів, і кожного дня я навідувала його та підгодовувала.
Я дуже переживала, як кіт буде зимувати там і намагалася забрати його до себе насильно. Якось мені це вдалося, але того ж дня він утік, і я знайшла Миколу на кладовищі.

Зима була суворою, але кіт все ж таки пережив її. Він помер ранньою весною. Прийшовши, як зазвичай, погодувати Митю, я знайшла його на могилі. Згорнувшись клубочком біля хреста баби Надії, Микола ніби оберігав її спокій…
Я не знаю, чи був Микола звичайним котом або в нього дійсно вселилася душа покійного діда Миколи…

Зараз дуже багато говорять про реінкарнацію, нібито, в наступному житті людина може стати ким завгодно і кішкою теж.
Не знаю, чи можливо таке. Але чомусь мені хочеться вірити, що в образі Кота жила душа діда Миколи. Він повернувся до своєї милої Русеньки, щоб оберігати і рятувати її…

І був з нею до самого кінця, як обіцяв…

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

двадцять − 18 =

Також цікаво:

З життя2 хвилини ago

Я не ваша служниця

Мені 62 роки, я живу у Львові й нещодавно пережила ситуацію, яка розбила мені серце. Моя донька, Оксана, та її...

З життя8 хвилин ago

Два роки без звістки від доньки: незв’язаний місток між нашими світами, а мені вже скоро 70

Минуло два роки. З того часу моя донька жодного разу не подзвонила й не надіслала жодного повідомлення. Вона більше не...

З життя26 хвилин ago

Минуло два роки, а від доньки жодного дзвінка чи повідомлення. Чому вона не хоче бачити мене напередодні мого 70-річчя?

Минуло два роки. За цей час моя донька жодного разу не подзвонила, не надіслала жодного повідомлення. Вона більше не бажає...

З життя32 хвилини ago

Я – не ваша обслуга!

Мені 62 роки, я живу у Львові й нещодавно пережила ситуацію, яка розбила мені серце. Моя донька, Оксана, та її...

З життя35 хвилин ago

«Запрет на счастье: История женщины между прошлым и будущим»

**5 марта 2024 года** Меня зовут Ольга Сергеевна, мне 45, и жизнь поставила меня перед выбором, от которого сжимается сердце....

З життя36 хвилин ago

Я не служниця та не доглядальниця

Вісім років тому я опинилася у сні, де все було ніби справжнє, але водночас неможливе. Мені 62, і живу я...

З життя39 хвилин ago

Свекруха помітила зміни: сноха стала доглядати за собою, поки син на роботі

**Щоденник батька** Мене звати Олексій Петрович. Мій син, Андрій, та його дружина, Олеся, завжди здавалися ідеальною парою, але тепер я...

З життя1 годину ago

Сноха змінилася: стала доглядати за собою, а син захоплений роботою і не помічає змін

Мене звати Олена Петрівна. Мій син, Андрій, та його дружина, Катерина, здавалися ідеальною парою, але тепер я відчуваю, що їхній...