Догляд за дитиною

Вихователька для сина

На ній був капелюх, а на руках — песик породи мопс. Але головне, і жінка, і мопс, побачивши Олександра, як йому здалося, усміхнулися однією й тією ж усмішкою.

Він розгубився і усміхнувся у відповідь.
— Скільки років нашій дитині? – замість вітання запитала жінка.
— Що? – не зрозумів Олександр.
— Коли ми спілкувалися телефоном, ви не сказали вік сина.
— Йому три… Майже чотири…
— Чудово… — жінка опустила собаку на підлогу. — Груня, йди, знайомся.
Груня, смішно перевалюючись на лапках, не поспішаючи побігла оглядати нову квартиру.
— А він… вона… ваша Груня не кусається? – занепокоївся Олександр.
Але з кімнати сина вже лунав захоплений дитячий сміх…

Як і домовлялися, рівно о дев’ятій вечора Олександр повернувся.
Відкриваючи квартиру своїм ключем, він був здивований тишею. Навшпиньках зайшов до кімнати сина, де при слабкому світлі йому відкрилася дивна картина — Іванко спав, а в ногах у нього спала собачка Груня.
— Ви повернулися? – пролунав шепіт ззаду.
Олександр обернувся.
— Як і обіцяв. Ось… — прошепотів він, простягаючи жінці купюри. – Дякую… А чому Іванко спить? Раніше він засинав не раніше десятої.
— Тому що йому було дуже весело, — втомлено відповіла жінка. – З вашого дозволу… — Вона підійшла до дитячого ліжка, взяла на руки Груню і понесла її в передпокій.
— Давайте, я викличу таксі, — запропонував Олександр. — За мій рахунок…
— Не треба… Ми ще з Грунею не гуляли перед сном…
— Треба! – твердо сказав Олександр. – Погода кепська. Доїдете до дому, там гуляйте стільки, скільки хочете.
Вона здалася, назвала адресу, він подзвонив оператору і, почувши суму замовлення, доплатив жінці.
— Дякую… — кивнула няня. – Я почекаю машину на вулиці.

Коли вона пішла, Олександр згадав, що так і не познайомився з нею. Він пройшов до ванної кімнати й, на свій подив, виявив, що на сушарці висить дитячий одяг, випраний нянею — ціла гора речей.
«Цього ще бракувало! Так ми не домовлялися!» — з досадою подумав він. Але коли зайшов на кухню, ще більше розлютився. На плиті стояла каструля з папірцем: «Сніданок для Вані!»
У голові Олександра миттєво спливла фраза сестри, що вона його хоче одружити, і він вирішив, що цю няню більше ніколи не покличе.
Наступного ранку Іванко підскочив до нього в ліжко.
— Тату, а коли тітка Люба прийде? — весело закричав син.
— Яка тітка Люба? — невдоволено буркнув Олександр. – Ваню, дай поспати.
— Ну, тітка Люба. Няня. Яка вчора приходила.
Сон миттєво вивітрився.
— Вона більше не прийде! – твердо сказав він синові. — Ніколи.
— Тату… – В очах Іванка з’явився жах, і Олександр навіть злякався. – А Груня? Вона теж не прийде?
— Ні… — тихо відповів Олександр, потім опам’ятався і обійняв сина. – Хочеш, я сам тобі собачку куплю? Сьогодні ж! Маленького песика!
Іванко несподівано вирвався з обіймів батька і пішов до своєї кімнати.
Снідали мовчки. Син відсторонено дивився в порожнечу.
— Ну, Ваню, ну що ти?.. – ласкаво говорив Олександр. – Ну що тобі в цій Груні? Жили без неї, і ще проживемо. Хто тобі рідніший, я чи собачка?
— Ти, — глухо відповів син, встав і пішов до своєї кімнати.
У Олександра зник апетит. Він тихо підійшов до закритої двері синової кімнати і прислухався. Звідти лунав тихий дитячий плач.
Олександр знову пройшов на кухню, трохи подумав, взяв мобільний телефон, набрав номер няні.

На гудки довго не відповідали, потім пролунав тихий голос:
— Я вас слухаю…
— З вами говорить тато Іванка, ну, вчорашнього хлопчика, — почав був Олександр, але, раптом в розмову втрутився нетверезий чоловічий голос:
— Хто це тобі телефонує?! – І Олександр почув добірку нецензурної лайки.
— Що у вас відбувається?.. – стурбовано запитав він. — Хто там у вас?
— Нічого… — злякано відповіла няня… — Тут… колишній чоловік прийшов, ніяк не заспокоїться… Вибачте… Я вам сама передзвоню…
— Я тобі передзвоню!.. — тут же заволав п’яний голос.
Потім пролунав істеричний собачий гавкіт, жіночий зойк і жалібне затягнуте скавчання Груні.

Зв’язок урвався. Олександр відчув, як у нього, чомусь, колотиться серце. В домі «жінки з собачкою» явно відбувалося щось жахливе.
В голові Олександра спливла адреса няні, на яку він вчора викликав таксі. Номер квартири був невідомий, але адже потрібно щось робити…
Крикнувши синові: «Я ненадовго піду», Олександр кинувся до виходу. Через хвилину він уже заводив машину, а через п’ятнадцять хвилин був біля потрібного дому.
— Бабусю, — спішно звернувся він до першої-ліпшої старенької. — У вашому будинку живе жінка з собачкою. У капелюшку. Не підкажете квартиру?

Через кілька хвилин Олександр вже був на п’ятому поверсі, біля дверей, за якими ще лунав п’яний чоловічий істеричний голос.
Олександр натиснув палець на дверний дзвінок, і опустив його тільки тоді, коли двері відкрилися, і за ними з’явилася чоловіча фігура.
— Ти хто? — нахабно запитала фігура, і одразу ж упала від добре поставленого удару…
Олександр, з усіх сил стримуючи ненависть, терпляче чекав, поки цей тип, розмазуючи кров по обличчю, сам не встане з підлоги передпокою.
— Ще раз сюди прийдеш, викину у вікно. А зараз — йди геть. — Олександр показав рукою на вихід. — І не думай порухатися…
Колишній чоловік зник. Олександр увійшов до похмурої кімнати. Няня сиділа в кріслі й тихо, майже як Іванко, плакала, тримаючи собачку.
У Олександра защеміло серце.
— Жива? – звернувся він до няні. Побачивши її непорозумілий погляд, уточнив: — Я питаю, ваша Груня жива? Я чув, як вона верещала…
— З нею все добре, — втомлено кивнула няня. Потім прошепотіла: — Як я його ненавиджу…
— Він більше не прийде. Я вам обіцяю.

— Прийде… — сказала вона приречено. – Ви його не знаєте…
— А ви не знаєте мене! – Він усміхнувся, підійшов до неї, взяв у неї тремтячу дрібною дрожью Груню, незграбно її погладив. – Яка вона приємна на дотик… Тепер зрозуміло, чому Іванко від неї без розуму… Ходімо, Любо…
— Що? – не зрозуміла вона. — Куди?
— До Іванка, куди ж ще… Він вас з Грунею чекає. Дуже.
— Ви жартуєте?.. — Вона уважно подивилася на нього.
— Ні… Не жартую… — Відповів Олександр, дивлячись їй прямо в очі. Він сам не розумів, що зараз з ним відбувається, але одне він знав точно — все, що він робить, робить правильно.
— Вам тут залишатися не можна. До того ж… сніданок, який ви Іванкові приготували, він є без вас відмовляється…
Олександр, з Грунею на руках, розвернувся й пішов до дверей.
– Доганяйте мене, Любо. До речі, мене звати Олександром. Я вас біля машини чекаю.
— Добре… — кивнула вона не встаючи з місця. — Я тільки зберуся з думками… І наздожену…