Connect with us

З життя

Подруга моєї дружини постійно потрапляє в халепи, хоча й не робить для цього нічого спеціально

Published

on

Марина, найкраща подруга моєї дружини, постійно потрапляє в різні неприємні ситуації, хоч нічого особливого для цього не робить. Така вже у неї доля, аномально невезуча.

Перший серйозний випадок стався з нею приблизно три роки тому.

Марина поверталася з роботи о дванадцятій ночі, залишила машину на стоянці й, як завжди, швидким кроком рушила в захоплюючий стометровий “марафон” до дверей під’їзду. Не добігла якихось трьох метрів.

З темряви з’явилися двоє в каптурах і наказали: “Стояти!”. Вимагали гроші, прикраси та інші цінності, а щоб жертва не вступила в неочікувану полеміку, ті лиходії вдарили Марину битою по голові.

Результат: струс мозку, велика гематома і різні дрібниці: сумочка з важливими документами, грошима, ключами та паспортом. Вийшовши з пітьми, наша бідолашна написала заяву в поліцію. Працівники неохоче відкрили справу, але швидко закрили її з формулюванням: “За неможливістю встановлення особи, яка підлягає відповідальності”.

Марині було дуже прикро, і вона не здавалася — пішла по квартирах і розпитала всіх мешканців будинку, які могли щось бачити чи чути.

Нарешті їй пощастило: знайшлася людина, у якої в ту ніч під під’їздом на машині був увімкнений відеореєстратор. Він, побачивши це вранці, приніс відео до поліції (приблизно в той самий час, коли Марина з перемотаною головою писала заяву). Його подякували, але сказали, що момент нападу видно погано, а слова взагалі не розібрати. Обличчя лише мелькались, коли вони бігли повз машину зі сумочкою, але, що обличчя? Звичні обличчя. Якби у цих парубків на футболках був написаний номер паспорта або адреса, тоді, можливо, але так Якщо у вас все, то дякуємо за сигнал і не заважайте працювати.

Марині довелося змиритися, а відео залишити собі на добру пам’ять.

З того часу чоловік намагався зустрічати її на стоянці, а діти спостерігали з вікна. Але чоловік теж був зайнятою людиною і іноді приїжджав пізніше. Так чи інакше, але іноді Марині доводилося одній йти від машини до під’їзду, і рано чи пізно сценарій майже повністю повторився. Різниця була в деталях: після удару по голові жертва не впала, а встигла пшикнути в злочинців з газового балончика, тому ударів було два (другий значно сильніший за перший).

А поліція навіть не відійшла від свого розслідувального плану і цього разу закрила справу ще швидше першої, адже жертва зовсім не побачила облич нападників.

Пройшов нервовий і важкий рік, за який чоловік зібрав валізи, попрощався й вирушив шукати легшого життя за кордоном, а Марина встигла змінити кілька місць роботи, зробити нову зачіску і ремонт у квартирі.

Одного разу наша героїня заїхала на автомийку і впізнала одного зі своїх нападників. Було видно, що його добре знають працівники мийки, та й він їх бачить не вперше, але в поліції відповіли категорично:

– Навіть якщо це він, нам нема чого йому пред’явити. Те відео не може бути доказом: воно розмите, і не зрозуміло: чи то він бив вас по голові, чи просто вийшов із битою, і взагалі він це? Ніхто не дозволить нам засідку на мийці влаштувати.

Минув ще один рік, за який головні болі затихли, Марина закохалася в “каменя” і навіть щасливо за нього вийшла заміж.

Незабаром стара справа про пограбування несподівано ожила, і обох нападників знайшли й посадили на дванадцять років за ґрати.

Одного вечора, під час години пік, Марина дуже спішила на важливу зустріч, залишила машину і пірнула в метро. Коли вийшла на вулицю, побачила довгий розріз на своїй улюбленій сумці, а всередині не виявила гаманця з грошима на відпустку. Марина для приличчя зробила кілька схлипів і негайно зателефонувала своєму чоловікові (благо, телефон не взяли):

– Але, Зая, ти будеш сміятися, але мене знову обікрали, напевно, в метро.

Чоловік, наче “каменя” активізувався:

– Маринка, не переймайся, все буде добре. Де ти?
– Біля станції Київська
– Не вимикайся, зайди назад у метро і як побачиш поліцейського, підійди та дай йому телефон. Розслабся.

Через півтори хвилини Марина вже сиділа в поліції метро, а навколо бігали працівники, пропонуючи чай: зелений, чорний або чорний з бергамотом.

Через дві години ввалився капітан з її кольоровим гаманцем у руках.

У гаманці було все, навіть гроші.

Добре бути заміжньою за генералом поліції.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

сімнадцять − три =

Також цікаво:

EN32 секунди ago

The Repair Shop on Cedar Avenue

I've poured coffee at the counter on Cedar Avenue for eleven years, and you learn to read people by how...

FR31 хвилина ago

La comptable qui n’a jamais eu d’enfant

Je m'appelle Odile Ferrand, j'ai cinquante-huit ans, et pendant vingt-deux ans j'ai tenu les comptes du cabinet d'assurances Vasseur, rue...

FR1 годину ago

Le testament qui sentait le café froid

Je m'appelle Bernard Fontaine, je suis notaire à Colmar depuis vingt-huit ans, et j'ai vu défiler dans mon étude des...

FR1 годину ago

Il n’y a pas d’histoire dramatique exploitable dans ce texte source — c’est une alerte technique sur la confidentialité Instagram/IA, sans personnages, sans conflit familial ou relationnel, sans lieu, sans scène. Le brief demande de transformer un drame narratif existant (protagonistes, conflit, enjeux, dénouement) en nouvelle histoire localisée en France.

Camille Aubert repoussa son assiette de risotto sans y avoir touché, les yeux rivés sur l'écran de son téléphone. Sa...

EN1 годину ago

# The Shop That Carried Her Name

Rosa Elena Villalta was fifty-eight years old, and she was holding a key that no longer opened anything. She realized...

FR2 години ago

**L’atelier qui portait son nom**

Rose Villalta avait cinquante-huit ans et une clé qui n'ouvrait plus rien. Elle s'en rendit compte un mardi, à sept...

FR3 години ago

Un mardi qui ne revient pas

Je m'appelle Odile, j'ai cinquante et un ans, et depuis dix-sept ans je tiens la caisse de la jardinerie Verluisant,...

EN3 години ago

The Repair Bill

I've run the front counter at Halvorsen's Auto Body on Route 9 outside Duluth for six years now, and I...