П’ять років по тому: історія самотньої сусідки після втрати чоловіка-фронтовика.

Це сталося п’ять років тому. Моя сусідка бабуся Зінаїда поховала чоловіка-фронтовика і залишилася зовсім одна. Дітей у них не було. Старенька постійно згадувала свого Миколу.

Одружилися вони перед самою війною. Потім чоловік пішов воювати, а вірна Зіна (скорочено від Зінаїда), чекала на нього. Микола повернувся живим, але без лівої кисті. Він кохав дружину й дорожив нею. Клявся, що завжди буде оберігати її від лих, але не дотримав слова. Помер і залишив її одну!

Якраз на річницю смерті чоловіка у неї з’явився великий чорний кіт. Появився він вночі, буквально нізвідки, і жалібно нявчав під дверима. Мела хуртовина, за вікном шалено завивав вітер, але якимось незбагненним чином бабуся Зінаїда почула нявчання. Вийшовши, вона побачила незнайомого кота. Пошкодувавши нещасного, старенька впустила його в дім і навіть дала мисочку молока. Але, відмовившись від частування, з гордим та незалежним виглядом гість пройшовся кімнатами. Ретельно оглянувши дім, він вибрав місце на господарській подушці, завів муркотіння і одразу заснув.

Бабуся Зінаїда чомусь не стала виганяти кота і прилягла поруч. Вранці вона роздивилася його уважніше. Доглянутий, вгодований, він ніяк не походив на бродячого! Чорний, як смола, зелені очиська на пів обличчя і дуже самовпевнений вигляд. Ще одна важлива деталь: на лівій передній лапці бракувало пальців. Наче їх хтось відірвав. “Зовсім як у мого Миколички!” – заплакала старенька. Кіт тим часом м’яко стрибнув до неї на коліна і замуркотів.

“Кицька, треба ж тебе якось назвати… Може, ти Василько?” – ласкаво погладила звірка та почухала за вухом, запитала господиня. Кіт здригнувся і ТАК подивився на бабусю Зіну, що вона розгубилася і навіть збентежилася.

ОЧІ В НЬОГО БУЛИ ЛЮДСЬКІ! НЕ “ЯК ЛЮДСЬКІ”, А САМЕ “ЛЮДСЬКІ”! “Зрозуміла. “Василько” тобі не подобається. Тоді, може, Тимофій? Хороше ім’я!” – поспіхом сказала господиня. Незадоволено нявкнувши, кіт сплигнув з колін, заворчав і почав зосереджено здирати обшивку з дивана.

“Добре, добре. Поки не буду тобі ім’я давати. Будеш просто Котом. Тільки диван залиш у спокої” – ввічливо попросила старенька. Пробуркотів у відповідь щось нерозбірливе, Кіт виконав її прохання і важливо видалився у кімнату. Так вони й жили вдвох: бабуся Зінаїда і Кіт.

Я часто навідувалася до старенької, і вона розповідала мені про свого Кота просто дивовижні речі! По-перше, Кіт лікував її. Після смерті чоловіка бабуся Зіна перенесла інфаркт, і серце її часто турбувало. Але варто було господині прилягти, як Кіт уже тут як тут. Ляже своїм м’яким і теплим тілом їй на груди, замуркоче та й засне. Біль минає, наче й не було її!

А одного разу і зовсім дивний випадок трапився! Бабуся Зінаїда прилягла. Вмостившись поряд і солодко муркотячи, задрімав і Кіт. У двері постукали. Піднявшись, господиня пішла відкривати. Кіт – за нею. Це був Петро, місцевий п’яниця і дебошир. Засунувши ногу в дверний отвір і брудно лихословлячи, він вимагав у бабусі Зіни гроші на похмілля. Старенька намагалася відмовити, але негідник наполягав і нахабнів з кожною хвилиною. Дійшло до того, що він брудно образив стареньку і зневажив пам’ять її покійного чоловіка.

Раптом Кіт несподівано заворчав і кинувся на кривдника. Петро відштовхнув його, але Кіт кинувся знову і мало не вчепився йому прямо в горло. Вилаявшись, Петро відступив і пішов. А Кіт, багатозначно подивившись на господиню своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, задер хвіст трубою і з почуттям виконаного обов’язку видалився в кімнату.

Одного разу бабуся Зінаїда зібралася їхати в адміністрацію щодо дров і попросила мене супроводжувати її. До райцентру ми добиралися автобусом. Я погодилася і, попросившись з роботи, рано-вранці пішла за нею. Старенька сиділа на ліжку в домашньому одязі, виглядала розгубленою і навіть здивованою.

“Бабуся Зіна, чому ви не готові? Збирайтеся, може, на попутці доїдемо,” – сказала я. “Оленко, я не поїду. Пробач.” – Тихо промовила вона. “Чому?” “Не знаю, як сказати… Ти тільки не смійся… Кіт їхати мені не велить.” “Та що ви?! Я з роботи відпросилася, а ви тут зі своїм котом! Збирайтеся!” – гнівно обурилася я. “Послухай, Оленко. Я все ввечері собі приготувала, лягла спати. Сон бачу, що Кіт мій зі мною розмовляє. Ось як ти зараз… Дивиться на мене і каже:

“Залишайся вдома, Зіно. Не можна тобі завтра їхати.” Я мову втратила! Справа навіть не в тому, що Кіт мій заговорив! Зіною мене назвав! Зіною! Розумієш?! Так мене тільки Миколка мій покійний називав! І ГОЛОС У КОТА БУВ ТОЧНО ЯК У МИКОЛИ! А Кіт тим часом пісню затягнув. Ту саму, яку Микола любив:
“По диким степям України
Де золото копають в горах…
Пам’ятаєш, Зінко, я співав її, коли на фронт йшов?”

Я все ж знайшла в собі сили запитати:
“Миколо, то це ти?!” “А ХТО Ж ІНШЕ?! БАЧУ, ЯК ТОБІ ТЯЖКО ОДНІЙ, ОСЬ І ПОВЕРНУВСЯ…” Тож, Зінко, заспокойся і завтра сиди вдома. Все одно нічого доброго тобі там не скажуть. Дрова так і так через тиждень привезуть. Люсьці передай, нехай від операції відмовиться. Не перенесе вона її…” Тут я і прокинулася…”

Сказати, що я була в шоці – це нічого не сказати! Я досить довго мовчала, хапаючи ротом повітря, мов риба. Потім мене осінило: “Бабуся Зіна, ви себе добре почуваєте? Може, “Швидку” викликати? Тиск, мабуть, підскочив.”

“Краще не буває, Оленко! Я ж зі своїм Миколкою милим поспілкувалася!” – усміхаючись крізь сльози, відповіла сусідка. Я все ж перевірила у неї тиск. Дивно, але він виявився в нормі!

З того самого моменту свого кота бабуся Зінаїда стала називати Миколою. Дивно, але він одразу ж відізвався на це ім’я!

Невдовзі передбачення бабусі Зіни (чи Кота?) почали справджуватися. Рейсовий автобус, на якому ми мали їхати до міста, ледве не перевернувся того самого дня. Була ожеледиця, автобус занесло, і водій не впорався з керуванням. На щастя, ніхто не загинув, але постраждалих було багато. Збіг? Можливо. А рівно через тиждень бабусі Зіні привезли дрова… Сусідка попросила мене зателефонувати до Людмили, племінниці Миколи, щоб вона відмовилася від планової операції. Але вона не послухалася і померла прямо на операційному столі…

ЗНОВУ ЗБІГ?! Я так не думаю. Так вони і жили вдвох: бабуся Зінаїда і її кіт Микола. Він як і раніше лікував і оберігав її. І був поруч до кінця її днів…

Бабуся Зіна дожила до 94-х років. Померла вона торік. До останньої хвилини сусідка була на ногах і все переживала за свого Миколку. Взяла з мене обіцянку дбати про нього, якщо її раптом не стане. Пішла вона тихо-тихо, без мук, уві сні…

Пам’ятаю, як бабусю Зінаїду оплакував її кіт. Він був уже немолодий і розкішна колись чорна шубка його посивіла. Всі три дні, поки домовина з тілом господині стояла в будинку, Миколка не відходив від неї. Я САМА ВІДЕАЛА, ЯК У НЬОГО З ОЧЕЙ КОТИЛИСЯ СЛЬОЗИ! Кота сварили, проганяли, штовхали… Але, якимось незбагненним чином він знову опинявся поруч із домовиною. Сидів і плакав!

Миколка проводив небіжчицю до могили і, коли її поховали, залишився там. Я намагалася впіймати бідолаху, щоб забрати до себе, але він утік… Кіт так і залишився на кладовищі, на могилі бабусі Зінаїди та її чоловіка. Іти до мене Миколка не захотів і щодня я навідувала його та підгодовувала. Я дуже переживала, як кіт буде зимувати там і намагалася забрати його до себе насильно. Одного разу мені це вдалося, але того ж дня він утік, і я знайшла Миколку на кладовищі.

Зима була суворою, але кіт все ж пережив її. Він помер рано навесні. Прийшовши, як зазвичай, нагодувати Миколку, я знайшла його на могилі. Згорнувшись клубочком біля хреста бабусі Зінаїди, Миколка наче оберігав її спокій…

Я не знаю, чи був Миколка звичайним котом, чи в нього дійсно вселилася душа покійного діда Миколи… Зараз дуже багато говорять про реінкарнацію, нібито в наступному житті людина може стати ким завгодно і котом теж. Не знаю, чи можливо таке. Але чомусь мені хочеться вірити, що в образі Кота жила душа діда Миколи. Він повернувся до своєї милої Зіни, щоб оберігати і рятувати її… І був з нею до самого кінця, як і обіцяв…