Догляд за дитиною

Вихователька для сина

Вона була в капелюшку, а на руках тримала собачку породи мопс. Але найбільше Олександру здалося, що і жінка, і мопс усміхнулися йому однією і тією ж усмішкою.

Він розгубився і посміхнувся у відповідь.
— Скільки років нашій дитині? — замість привітання запитала жінка.
— Що? — не зрозумів Олександр.
— Коли ми розмовляли по телефону, ви не сказали вік сина.
— Йому три… Майже чотири…
— Відмінно… — жінка опустила собачку на підлогу. — Груня, біжи, знайомся.
Груня, кумедно перевальовуючись на своїх лапках, неспішно почала обстежувати нову квартиру.
— А вона… ваша Груня не кусається? — занепокоївся Олександр.
Але з кімнати сина вже лунав захоплений дитячий сміх…

Як і домовлялися, рівно о дев’ятій годині вечора Олександр повернувся.
Відкриваючи квартиру своїм ключем, він був вражений тишею. На носочках пройшов у кімнату сина, і при слабкому світлі йому відкрилася дивна картина — Іванко чомусь спав, а в ногах у нього спала собачка Груня.
— Повернулися? — почулося шепотом ззаду.
Олександр обернувся.
— Як обіцяв. Ось… — зашепотів і він, простягаючи жінці купюри. — Дякую… А чому Іванко спить? Він у мене раніше десятої не засипав.
— Бо йому було дуже весело, — втомлено сказала жінка. — З вашого дозволу… — Вона підійшла до дитячого ліжка, взяла на руки Груню і понесла її в передпокій.
— Давайте, викличу таксі, — запропонував Олександр. — За мій рахунок…
— Не треба… Ми ще з Грунею не гуляли перед сном…
— Потрібно! — твердо сказав Олександр. — Погода кепська. Доїдете до свого дому, там гуляйте скільки хочете.
Вона здалась, назвала адресу, він подзвонив оператору і, почувши суму замовлення, доплатив жінці.
— Дякую… — кивнула няня. — Я машину на вулиці почекаю.

Коли вона пішла, Олександр згадав, що забув з нею познайомитися. Він пішов у ванну кімнату і з подивом виявив, що на сушарці висять дитячий одяг, випрані нянею — цілий склад речей.
«Цього ще не вистачало! Так ми не домовлялися!» — з досадою подумав він. Але коли він зайшов на кухню, розсердився ще більше. На плиті стояла каструля, на якій був папірець з написом: «Сніданок для Вані!»
У голові Олександра одразу ж спливла фраза сестри, про те, що вона хоче його оженити, і він вирішив, що цю няню більше ніколи не покличе.
Наступний ранок розпочався з того, що Іванко застрибнув до нього в ліжко.
— Тату, а коли тітка Люба прийде? — весело закричав син.
— Яка тітка Люба? — невдоволено проворкотів Олександр. — Вань, дай поспати.
— Ну, тітка Люба. Няня. Яка вчора приходила.
Сон одразу ж злетів.
— Вона більше не прийде! — твердо сказав він синові. — Ніколи.
— Тату… – В очах у Іванка з’явився жах, і Олександр навіть злякався. – А Груня? Вона теж не прийде?
— Ні… — тихо відповів Олександр, потім спам’ятався і обійняв сина. — Хочеш, я тобі сам собачку куплю? Сьогодні ж! Маленького песика!
Іванко чомусь вирвався з обіймів батька і пішов у свою кімнату.
Снідали мовчки. Син бездумно дивився в порожнечу.
— Ну, Ваня, ну що ти?.. — ласкаво говорив Олександр. — Ну чого тобі в цій Груні? Жили без неї, і ще проживемо. Хто тобі рідніший, я чи песик?
— Ти, — мертвим голосом відповів син, встав і пішов у свою кімнату.
У Олександра пропав апетит. Він тихенько підійшов до закритої кімнати сина і прислухався. З кімнати доносився тихий дитячий плач.
Олександр знову пішов на кухню, трохи подумав, взяв мобільний телефон, набрав номер няні.

На дзвінки довго не відповідали, потім почувся тихий голос:
— Я вас слухаю…
— З вами говорить тато Вані, ну, вчорашнього хлопчика, — почав був Олександр, але раптом у розмову втрутився чоловічий нетверезий голос:
— Хто тобі це дзвонить?! – І Олександр почув набір лайливих слів.
— Що у вас відбувається?.. – стурбовано запитав він. — Хто там у вас?
— Нічого… — налякано відповіла няня… — Тут… Колишній чоловік прийшов, ніяк не заспокоїться… Вибачте… Я вам сама передзвоню…
— Я тобі передзвоню!.. — тут же закричав п’яний голос.
Потім почулися істеричний собачий гавкіт, жіночий крик і жалібне протяжне скиглення Груні.

Зв’язок обірвався. Олександр відчув, як у нього чомусь калатає серце. У будинку «дами з собачкою» явно відбувалося щось страшне.
У голові Олександра спливла адреса няні, на яку він вчора викликав таксі. Номер квартири був невідомий, але ж потрібно щось робити…
Крикнувши синові: «Я ненадовго відійду», Олександр кинувся до виходу. Через хвилину він вже заводив машину, а через п’ятнадцять хвилин був біля потрібного будинку.
— Бабусю, — поспішно звернувся він до першої-ліпшої старенької. — У вашому будинку живе дама з собачкою. У капелюшку. Не підкажете квартиру?

Через пару хвилин Олександр вже був на п’ятому поверсі, у двері, за якою все ще лунав п’яний чоловічий істеричний голос.
Олександр натиснув пальцем на дверний дзвінок і опустив його тільки тоді, коли двері відчинилися, і за ними з’явилася чоловіча постать.
— Ти хто? – нахабно запитала фігура, і тут же впала від добре поставленого удару…
Олександр, з усіх сил стримуючи ненависть, терпляче чекав, поки цей тип, розмазуючи кров обличчям, сам не встане з підлоги передпокою.
— Ще раз сюди прийдеш, викину у вікно. А зараз – йди геть. — Олександр показав рукою на двері. — І не вздумай рипнутись…
Колишній чоловік зник. Олександр пройшов у похмуру кімнату. Няня сиділа в кріслі і тихо, майже як Іванко, плакала, притискаючи до себе собачку.
У Олександра защеміло серце.
— Жива? – Звернувся він до няні. Зустрівши її незрозумілий погляд, уточнив: — Я питаю, ваша Груня жива? Я чув, як вона вищала…
— З нею все добре, — втомлено кивнула няня. Потім пошепки додала: — Як я його ненавиджу…
— Він не прийде більше. Я вам обіцяю.

— Прийде… — сказала вона приречено. – Ви його не знаєте…
— А ви не знаєте мене! – Він усміхнувся, підійшов до неї, взяв у неї тремтячу дрібною дрожжю Груню, невміло її погладив. – Яка вона приємна на дотик… Ось чому Іванко від неї божеволіє… Ходімо, Люба…
— Що? – Не розуміла вона. — Куди?
— До Вані, куди ж іще… Він вас з Грунею чекає. Дуже.
— Ви жартуєте?.. — Вона уважно подивилася на нього.
— Ні… Не жартую… — Відповів Олександр, дивлячись їй прямо в очі. Він сам не розумів, що зараз з ним відбувається, але одне було відомо точно — все, що він робить, робить правильно.
— Вам тут залишатися не можна. До того ж… сніданок, який ви Вані приготували, він їсти без вас відмовляється…
Олександр, з Грунею на руках, розвернувся і пішов до дверей.
– Наздоганяйте мене, Люба. До речі, мене звуть Олександр. Я вас у машини чекатиму.
— Добре… — Кивнула вона, не встаючи з місця. — Я тільки зберусь з думками… І наздожену…