Ми взяли собаку з притулку: новий член нашої родини

Вирішили ми з чоловіком взяти собаку з притулку. Чоловік хотів купити породисту собаку, мовляв, порода — це шляхетність, розум, вірність.

Але я дуже попросила поїхати зі мною в один притулок, і він неохоче погодився. За всю нашу спільну життя, а живемо разом вже чимало років, Олексій жодного разу мені не перечив. Чому собаку, запитаєте ви, а не дитину? Ми люди одинокі і вже поважного віку. Обоє розуміємо відповідальність за те створіння, яке приручили.

Дитину потрібно виростити, виховати, дати освіту. Це довготривалий “проєкт”, а з собакою ми будемо разом до самого кінця. Це буде наш спільний з Олексієм “дитинка”. У притулку нам відкрилась жахлива картина. Стояв нестерпний запах, до якого приєднувалися нескінченний гавкіт і виття, що перевертали душу. Всі собаки, як безпритульні діти, дивилися на нас із надією, ніби простягали руки назустріч.

Ми з чоловіком йшли уздовж нескінченних тісних кліток, і сотні очей супроводжували нас, стежили за кожним нашим кроком. Боже, за що ж так страждають ці тварини?! Мені здається, якщо у нас не буде знедолених тварин, то й дітей-відмовників не буде, дитячі будинки просто зникнуть за непотрібністю.

Тварина, як дитина, вимагає терпіння, любові, турботи, та ще й говорить “іноземною” мовою, яку ми не завжди намагаємося зрозуміти і часто перекладаємо, як нам зручно.

Раптом Олексій зупинився, ніби вкопаний, біля однієї з кліток. Там лежав пес, байдужий до всього зі згаслим поглядом. Він ніяк не прореагував на нашу раптову появу. Здавалося, він оглух і осліп. “Навіщо вам цей обірванець, візьміть краще ось цього, як-не-як порода”, – поспішив до нас “доглядач музею”.

“Це відмовник, його не раз зраджували і повертали, таке відчуття, що він вирішив голодуванням звести рахунки зі своїм марним життям”, – дівчина-волонтер із гіркотою в голосі констатувала факти біографії цього сумного бідолахи. Олексій спробував заговорити з собакою, той зневажливо відвернувся, він більше не вірив людям.

“Знаєте, він дуже хороший, слухняний, ну і що, що дворняга, зате дуже вірний, на відміну від “царів природи”, – у голосі дівчини з’явилися нотки надії, вона невідривно слідувала за нами і ловила кожен жест. Я простягнула руку через прути, щоб погладити собаку. Пес несподівано повернувся в мій бік, полоснув обпалюючим поглядом і уткнувся носом у мою долоню. Ніс був трішки вологий, гаряче дихання лоскотало шкіру.

Я засміялася. Пес протяжно зітхнув, піднявся на лапи і завиляв хвостом. “Диво!” – прорекла дівчина-волонтер, – “Ви перші, на кого він відреагував”. “Ветеринар вже почав готувати його до усипляння”, – вставив завідуючий притулком, людина загалом непогана, але байдуже ставилася до своєї роботи.

Дівчина зачастила: “А ви знаєте, пес ніби все розуміє і вночі тихенько виє, оплакує свою гірку долю, у нього навіть сльози течуть з очей”. “Ви не бачили, як плачуть собаки, а я бачила!” – раптом вона з гіркотою випалила і відвела вологі очі.

Треба було бачити мого Олексія в цей момент. Він став так схожий на цього пса, побитого життям. Ніколи не забуду ці його очі, такі по-собачому благальні. А поряд очі псиська. Ми довго дивилися очі в очі. Там, у глибині його душі, бурився ураган емоцій, він не забув людських зрад, але він так хотів родину! Раптом у ньому прокинулося бажання жити!

Він завив, протяжно і скорботно, ніби виливаючи весь біль. До нашого вольєра збіглися всі службовці притулку. Багато плакали, не ховаючи сліз. Олексій стояв перед собакою на колінах, мовби вимолюючи прощення за гріхи всього роду людського.

“Його звуть Вірний”, – сказав один зі службовців, передаючи нам у руки повідок. Нас проводжали всім притулком. Хтось дуже богобоязливий перехрестив нас нишком. І цей хрест назавжди скріпив наш союз трьох.

Чоловік зовсім забув про купівлю породистої собаки. Та й взагалі, “купити собаку” досить дивно звучить, вам так не здається? Хіба можна купити друга, а вірність і любов продаються?

Пес трюхикав поруч з нами, Олексій відпустив його з повідка, нехай насолодиться волею. А той ніби знав, що з нами він до самого кінця і більше ніколи не заплаче.