Я витримав безліч жахів, але такої бурі не чекав!

Чоловік я загартований багатьма жахами і переживаннями, але з таким поворотом життя точно не стикався.

Захворіла моя собачка Рута.
Ну як захворіла… Перекормилася всім підряд.

Де це маленьке пʼятнадцятисантиметрове створіння ховає свої шість додаткових шлунків, я поняття не маю. Вона виманює їжу з відчайдушністю, властивою тільки справжнім сиротам, і ніколи не може наїстися.
Ми, звісно, потрапляємо на це все й щедро її годуємо. Як дурні, ей-богу. Люблячі наївні дурники. Дуже жалісливі.

А як не жаліти? Очі в неї такі, як у тій пісні, яку мій тато привіз з експедиції в Карпати і співав мені замість колискової “а я сидів і гірко плакав, що мало їв і багато (пробачте) какав”.
Дивиться вона на мене з такими очима, наче востаннє. Як не дати собачці шматочок манго чи рибки?
Добре, що ще не пʼє. Навіть не знаю, як би ми з нею впоралися в цій ситуації.

Так от. Животина знову перепросилася і впала в занепад. Різко, раптово. Он був веселий песик, а потім – вже лебідь у печалі – голова замотана, включайте мої любі, Сен-Санса.
Ми почали метушитися. Шукати кліщів. Вставляти термометр під хвіст. Термометр зламався остаточно. Закотила очі, попрощалася з нами і лягла вмирати.

Таксі. Пробки. Прощальні сльози. Найкращий ветеринар у всій всесвіті.
Поки вона здорова й турбує своїм ненаситним апетитом, думаєш: “Навіщо я взагалі взялася за це тваринництво, змучена, віддам її назад в притулок і закрию це питання, всю душу мені пожерло!”. А як починає вмирати, так: “Моя котичка маленька-наймиліша, як я без тебе тепер?”.
Доїхали. Ветеринар сказав сакраментальне: “Холод, голод і спокій!”. Сутки без води та їжі, потім понемножку поїти, вколов щось дуже ефективне, термометр знову в те ж місце вставив.

Трохи нас заспокоїв і відправив додому.

Через годину після ін’єкцій собака усміхнулася, Сен-Санса вимкнули, і в очах загорівся той же ненаситний сирітський вогонь. Є! Пити! Дайте! Зараз вмру, негідники!

Місце на підлозі, де раніше стояли міски, вилизала до блиску. Під столом знайшла якусь випадкову кришку і ганяла її по дому до ранку в надії, що туди щось покинуть з їстівного.
Але ні. Ми були непохитними.
Жахливе сталося, коли згадали, що в домі ще є кішка, і вона теж повинна поїсти і попити.

Боже… Двері, які ми з другом тримали разом своїми потужними тілами, поки кішка їла, здригалися так, ніби з того боку, де була маленька собачка, розбивали стенобитним знаряддям. Але ми тримали оборону з усіх сил і відстояли позиції.

До ранку жили в тривозі і жаху, тому що собачка своїми лапками тричі намагалася відкрити холодильник.

Вона стогнала і хрипіла від старання так, що ми раз десять сумнівалися в її нездоров’ї.
Потім це нещасне створіння сіла на підлогу, точно навпроти моєї голови, і гіпнотизувала мене укоризненим поглядом до шостої ранку, не даючи спати.

З ранку я вирішила, що вся родина не їстиме, поки ветеринар не дасть відмашку, тому що навіть при вигляді чашки кави собака починала стрибати майже на рівні обличчя. Не мого, на жаль. Іллі. А хлопець, вибачте, вже 192 сантиметри і йому ще жити…

В обід я здала позиції і потайки пробралася до холодильника. Безшумно, одним потужним ривком відкрила банку зеленого горошку, зачерпнула ложку, але рука затремтіла, і дві горошини, не долетівши до рота, впали мені на тапочок.
Господа… Я чуть не позбулася ноги… Господа… Ця маленька ненаситна тваринка всмоктала ці горошини разом з кролячим помпоном, який так прикрашав моє домашнє взуття…

А попереду ще тиждень дієтичних вправ.
Як нам жити і куди бігти, я просто не знаю. Пишу з ванної кімнати, замкнувшись. Якщо що – не згадуйте мене з поганим словом.

Думаю, що мого тіла їй вистачить максимум на три дні.
А далі? Страшно навіть подумати….