Так і не встиг розказати, як сильно тебе люблю, мамо…

Ця біль не минає
Яка ж коротка людська життя. Ми будуємо плани, витрачаємо сили і час на непотрібні речі, ганяємося за успіхом, за грошима, за чужим схваленням. А тих, хто справді нас любить, хто дав нам життя, хто ніколи не зрадить, чомусь залишаємо на другому плані…

Я зрозумів це занадто пізно.

Батько пішов рано, а мати жила лише для мене.
Мого батька не стало, коли я був ще дитиною. Він помер від важкої хвороби, і я ледь пам’ятаю його. Лише мама завжди говорила, яким він був чудовим чоловіком.

Вона так і не вийшла заміж знову.

– Я любила лише його, – казала вона. – І досі люблю. Я вірю, що колись ми знову зустрінемося.

Я слухав її розповіді, дивився, як в її очах засвітується світло, коли вона згадувала про минуле. Вона вірила в любов, в долю, у казки.

Але її життя після смерті батька було далеко від казки.

Я був у неї єдиним сином, і вона віддавала мені все. Працювала, дбала, намагалася, щоб у мене було все необхідне.

А я…

Я забув, що батьки не вічні.

Я поїхав, почав нове життя, а мама залишилася чекати.
П’ять років тому я одружився, переїхав до іншого міста.

У нас народився син – Михайлик.

Життя закрутилося. Родина, робота, потім друга робота – треба більше заробляти, забезпечувати дитину, думати про майбутнє.

Я телефонував мамі все рідше.

Приїжджав лише на свята.

Вона завжди чекала.

– У тебе все гаразд, синку, – казала вона. – Головне, що в тебе все добре.

А я навіть не помічав, як йде час.

Як йде вона.

Тривожний дзвінок, що все змінив
За кілька днів до Нового року пролунав дзвінок.

Я побачив незнайомий номер.

– Алло?

У телефоні прозвучав тремтючий голос:

– Це Олександр, ваш сусід… Вашої матері більше немає…

У неї стався серцевий напад. Вона померла в лікарні.

Я слухав ці слова, але не міг їх прийняти.

Світ у один момент руйнувався.

Я стояв, тримаючи телефон у руці, і не знав, що робити.

А потім…

Потім сльози струменем полилися самі.

Гіркі, пронизливі.

Я плакав не лише від болю.

Я плакав від провини.

Пробач мене, мамо…
Пробач, що не був поруч.

Пробач, що не знайшов часу сказати, як сильно я тебе люблю.

Пробач, що ти йшла одна.

Тепер тебе немає, і життя вже не буде таким, як раніше.

Я віддав би все, щоб повернути один день. Один вечір. Одну годину.

Але час не повернути.

А сказати «Я тебе люблю» я запізнився.