Втомилася! Моя мама – добра жінка, яку використовують і залишають чоловіки.

Набридло вже! Моя мати – наївна жінка, якою чоловіки користуються і залишають.

Пишу, бо більше нікому це сказати…
Мені 19 років. Я народився і виріс у Львові.

Я не знаю, хто мій батько.

Мати ніколи про нього не говорила, а коли я питав, лише холодно відповідала:

– Його немає. Забудь.

Я виростав без батька, без родини, без відчуття тепла і затишку.

Я звик бути самотнім.

Але найбільше я звик до того, що для матері я завжди був на другому місці.

Вона забувала про мене задля чоловіків.
Щоразу, коли в її житті з’являвся новий чоловік, я ставав невидимкою.

Вона крутилася перед дзеркалом, обирала вбрання, витрачала останні гроші на парфуми та косметику.

Я сидів у своїй кімнаті і знав – сьогодні я їй не потрібен.

А потім, через кілька тижнів або місяців, починалися істерики.

Вона плакала, скаржилася, говорила, що її знову зрадили, знову використали, знову покинули.

А я сидів поруч, слухав, кивав, намагався її втішити.

Але я знав, що через кілька тижнів все повториться.

Вона нічого не розуміла.

Вона не бачила, як її поведінка вбиває в мені віру в стосунки, в родину, в любов.

Я з дитинства зрозумів одне – чоловік в її житті завжди буде важливіший, ніж я.

Я став чужим у власному домі.
Коли у неї з’являвся новий «кандидат», телефон дзвонив без упину.

І я знав – тепер в домі мені нема місця.

Я перестав їй вірити, перестав відчувати до неї щось, окрім роздратування.

Я став холодним.

Я більше не міг слухати її скарги, не міг втішати її після кожної нової невдачі.

Вона доросла жінка, але поводиться як капризна дівчинка.

А я…

Я відчуваю себе старцем.

Втомленим від її сліз, її порожніх надій, її безкінечних помилок.

А знаєте, що найстрашніше?

Я не хочу стосунків.

Я навіть не можу уявити, що можу комусь довіритися.

Я виріс у домі, де любов – це обман, зрада і біль.

Я не можу це витримати.
Іноді вона приходить додому п’яною.

Іноді приводить «чергового».

Я лежу в іншій кімнаті і чую, як вони сміються.

А в мене всередині все стискається від огиди.

Мені нудно.

Я не хочу це чути.

Я не хочу так жити.

Але в мене немає вибору.

Мати не думає, що мені погано.

Їй важлива лише вона сама.

Інтернет – моя єдина віддушина.
Знаєте, що рятує мене?

Лише інтернет.

Тільки тут я можу сказати те, що ніколи не скажу вголос.

Я почуваюся вільним, тільки коли сиджу за екраном.

Але це не життя.

І, можливо, колись я піду з цього дому.

Щоб не чути її.

Щоб не бачити її.

Щоб не повторити її долю.