З пенсії, окрім комунальних платежів і закупів продуктів на розпродажах, можна було дозволити собі трішки розкоші – пакетик кави в зернах.

З пенсії Дарина Іванівна, окрім обов’язкових комунальних платежів і купівлі продуктів на гуртовому розпродажі, могла дозволити собі одну маленьку розкіш – пакетик кави в зернах.

Зерна вже були обсмажені, і коли вона відрізала куточок упаковки, вони виділяли дивовижний аромат. Вдихати його потрібно було з закритими очима, забувши про всі інші відчуття, щоб відчути справжнє диво. Разом із чудовим ароматом наче вливались у тіло сили, спливалими в пам’яті дівочі мрії про далекий світ, марився океанський прибій, шум тропічної зливи, таємничі шелести в нетрях джунглів і дикі крики мавп, що снують по ліанах.

Усього цього вона ніколи не бачила насправді, але пам’ятала розповіді тата, який часто зникав у дослідницьких експедиціях у Південній Америці. Коли він бував вдома, любив розповідати Даші про пригоди у долині Амазонки, попиваючи міцну каву, і її запах тепер завжди нагадував їй про нього — сухорлявого, стрункого засмаглого мандрівника. Що батьки були нерідними, вона завжди знала.

Вона пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, котра втратила родину, прихистила жінка, яка стала для неї мамою на все життя. Далі — все як у всіх: школа, навчання, робота, шлюб, народження сина і ось підсумок – самотність. Син, майже двадцять років тому, піддавшись на вмовляння дружини, обрав місцем проживання іншу країну і успішно жив з родиною у Тель-Авіві. За весь цей час лише раз відвідував рідне місто. Телефонувалися, син щомісяця надсилав гроші, але Дарина Іванівна їх не витрачала — відкладала на спеціально відкритий рахунок. За двадцять років зібралася немала сума, і вона повернеться синові. Потім…

Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона гарне життя, сповнене турбот і любові, але — чуже. Якби не війна, була б у неї зовсім інша родина, інші батьки, інша рідна хата. Отже, і доля була б іншою. Справжніх своїх батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже дитячі роки. Її звали Марійкою. Так і чується іноді, як їх окликали: “Марусе, Дарусе!” Ким вона їй була? Подружкою, сестрою?

Роздуми її перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона глянула на екран – пенсія надійшла на картку! Дуже добре, це саме те, що треба! Можна прогулятися до магазину, купити каву – останню зварила вчора вранці. Обережно постукуючи по тротуару паличкою, обходячи калюжі, вона підійшла до входу в магазин.

Біля дверей примостилася сіра, смугаста кішка, нюхаючи повітря і поглядаючи то на перехожих, то на скляні двері. Жалощі пробудилися в серці: “Замерзає, бідолашка, та й голодна, напевно. Взяла б тебе додому, та куди після моєї смерті ти дінешся? А мені залишилося… Не сьогодні, так завтра.” Але, жаліючи нещасну, купила їй недорогий пакетик корму.

Вона обережно видавила желейну масу в пластиковий лоток, кішка терпляче чекала і дивилася на благодійницю закоханими очима. Двері магазину розчахнулися, і на ґанок вийшла повновида жінка, чий вираз обличчя не віщував нічого доброго. Вона, без зайвих слів, відштовхнула ногою лоток з кормом так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:
— Кажеш їм, кажеш — ніякого толку! – гаркнула вона. — Не треба їх тут підгодовувати! – і, розвернувшись, нервово пішла.

Кішка, обережно оглядаючись, почала підбирати шматочки їстівного з тротуару, а Дарина Іванівна, задихнувшись від обурення, відчула перший напад надвигаючогося приступу. Вона поспішила до автобусної зупинки — лише там були лавочки. Сівши на одну з них, вона гарячково нишпорила по кишенях, намагаючись знайти таблетки, але марно.

А біль безжально накочувала хвилями, голову ніби стискували лещата, темніло в очах, з грудей вирвався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона з труднощами відкрила очі – молоденька дівчина перелякано дивилася на неї:
— Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
— Тут, у пакеті. – Дарина Іванівна слабо повела рукою. — Там упаковка кави. Дістань і розпечатай.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат обсмажених зерен раз, вдруге. Біль не пройшов, але ослаб.
— Дякую, дівчинко. – Слабо вимовила Дарина Іванівна.
— Мене звати Поліна, а завдяки скажіть кішці. — Усміхнулася дівчина. — Вона була поруч з вами і так голосно м’явкала!

— І тобі дякую, моя хороша. – Дарина Іванівна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, смугаста.
— Що з вами трапилося? – співчутливо цікавилася дівчина.
— Приступ, дівчинко, мігрень. – Зізналася Дарина Іванівна. — Нервувалась, буває…
— Я проведу вас до дому, самій вам тяжко буде дійти…

— У моєї бабусі теж бувають напади мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабеньку каву з молоком і печивом у квартирі Дарини Іванівни. — Власне, вона мені прабабуся, але я її називаю “бабуся”. Вона живе у селищі, разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я вчуся тут, в медичному училищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене дівчинкою кличе. І ще – ви так на неї схожі, що я спершу подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх рідних, тих, справжніх?

— Полінка, дівчинко, як їх знайдеш? Адже я їх майже і не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Дарина Іванівна, погладжуючи пригрілуся на колінах кішку. – Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки… А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка прихистила, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом у світі! Залишилося в мене зі свого — тільки ім’я. А моя рідна сім’я, найімовірніше загинула, там, під бомбами. І мама, і Марусечка…

Вона не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і подивилася на неї великими, синіми очима:
— Дарина Іванівна, а у вас є родимка на правому плечі, на листочок схожа?
Від несподіванки господиня поперхнулася кавою, а кішка уважно на неї подивилася.
— Звідки тобі це відомо, дівчинко?

— У бабусі точно така ж. – Тихо промовила Поліна. – Її Марією звуть. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку-близнючку, Даринку. Зникла вона під бомбардуванням, під час евакуації. Коли фашисти дорогу відрізали, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Даринка зникла. Так і не знайшли, скільки не шукали…

Вранці Дарина Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи на гостей. Сіра, смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, занепокоєно вдивляючись у обличчя господині.

— Не хвилюйся, Марго, зі мною все гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце б’ється…
Нарешті, пролунав дверний дзвінок. Дарина Іванівна, хвилюючись, відчинила двері. Дві літні жінки, затамувавши подих, мовчки дивилися одна на одну очима, наповненими надією. Наче в дзеркалі бачили вони не втрачений колір блакиті очей, сиві кучері волосся і скорботні зморшки у куточках губ.

Нарешті, гостя зітхнула з полегшенням, усміхнулася, крокнула назустріч і обняла господиню:
— Здрастуй, Даринка!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди…